Розділ «Лусі Мод Монтгомері ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ»

Однак віри у свої сили не втрачаю. Мій світ посейбік завіси — мій внутрішній світ.

Місячний Серп, 21 червня 19…

Щойно приїхала додому, як одразу відчула, що атмосфера тут просякнена невимовленим осудом. Відтак збагнула, що тітка Елізабет уже довідалася про нещасливі освідчини Ендрю й не в жарт розгнівана. Тітка Лаура вельми зажурена. Але ніхто нічого не говорить. Кузен Джиммі повідав мені у саду, мовляв, Ендрю, відколи дістав мою відмову, втратив апетит і помітно схуд. Тітка Едді обурена й питає, чи я, бува, не збираюсь вийти за принца, коли вже її син мені не підходить.

Кузен Джиммі вважає, що я повелася правильно. Але додав, що я вчинила би ще краще, якби, вислухавши освідчення Ендрю, забила його і закопала труп у Країні Висот. Як добре мати одного такого друга — не більше! — бо мати чимало таких друзів людині шкідливо…

22 червня 19…

Не знаю, що гірше: почути освідчення людини, яку не кохаєш, чи не почути його від людини, яку справді кохаєш. І перше, і друге приємності не справляє.

Доходжу висновку, що я лиш уявила собі деякі речі під час тієї ночівлі в домівці Старого Джона. Тітка Рут, очевидно, має слушність, кажучи, ніби моя уява потребує добрячої узди.

Нині я несподівано зачула посвист Тедді. Чи не має він для мене якоїсь важливої новини? Так і сталося. Тримав у руці листа: склав іспит настільки успішно, що дістав єдине стипендіальне місце в художній школі у Монреалі. Стипендія — п’ятсот доларів на два роки.

— Блискуче, Тедді! — промовила я, аж тремтячи від радості за нього. — Як же я тішуся! Але як твоя мама? Що вона скаже на те?

— Вона дозволила мені їхати, але житиме тут самотньою і нещасною, — відповів Тедді. — Я хотів, щоб вона їхала зі мною, та вона відмовляється покидати свою домівку. Ти могла би стати для неї чудовою розрадницею, Емілі. Який жаль, що вона тебе не любить!

Не прийшло Тедді на розум, що я теж потребую, може, якоїсь розради. Запала мовчанка. Рушили до Завтрашньої Стежки, такої гарної нині, що, певно, жодне Завтра не зможе посилити її чарівності. Упродовж кількох хвилин я почувалася дуже щасливою. Але мовчання тривало задовго, й за хвилину-другу мені стало дуже і дуже сумно.

— У Монреалі я працюватиму не покладаючи рук. Може, вдасться мені з часом дістатися до Парижа. Там, за кордоном, я матиму змогу оглянути оригінали великих художників — те, до чого я поривався весь час. А коли повернуся…

Тедді урвав свою мову і звернувся обличчям до мене. Я гадала, він скаже мені щось подібне до того, що сказали Перрі та Ендрю. Не знаю, що б я йому відповіла.

— Що буде тоді?.. — запитала я.

— Прославлю прізвище Кент на всю Канаду! — урочисто виголосив Тедді.

Я широко розкрила очі.

Відтак промовила декілька люб’язних, але цілком утертих фраз, і ми розійшлися.

Я могла би шалено, до нестями кохати Тедді Кента, якби я собі це дозволила, якби він сам цього прагнув. Та йому байдуже до мене — тепер це очевидно. Забув про те, як зустрілися наші погляди в оселі Старого Джона, забув, що казав мені коло церкви тоді, три роки тому… Тепер він зустрічатиме у своєму житті безліч гарненьких дівчат, а про мене й не згадуватиме.

Хай буде так — нічого не вдієш!

Якщо Тедді до мене байдужий, то і я повинна збайдужіти до нього. Так велить Мурреївська традиція. Але ж я тільки наполовину Мурреївна. І мушу рахуватися з другою половиною — Старівською. На щастя, я маю амбіції, маю своє мистецтво і бачу перед собою кар’єру. А богиня мистецтва, як мовить пан Карпентер, є богинею вельми ревнивою: вона не терпить, коли її вшановують напівсили.