Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Нічого. Анічогісінько. Як завжди, нічого.

— Викинь усе з голови. У нас немає часу на таку розкіш.

— Так, твоя правда. Їжмо краще сир.

— Тобто мені краще помовчати?

— Ні, що ти, — мовила вона. — Засунь праву руку в кишеню.

— Слухаю, — сказав полковник.

Він засунув праву руку в кишеню і намацав те, що там лежало, спочатку кінчиками пальців, потім всіма п'ятьма пальцями і, нарешті, долонею, скаліченою долонею.

— Пробач мені,— попросила вона. — Давай знову веселитися. І їжмо сир.

— Гаразд, — сказав полковник. — Цікаво, якого сиру він нам принесе?

— Розкажи про останню війну, — попросила дівчина. — А потім поїдемо кататися в гондолі.

— Це не так уже й цікаво, — сказав полковник. — Лише для нас, військових, такі речі завжди цікаві. Але протягом цієї війни було тільки три, щонайбільше чотири випадки, що цікавили мене.

— Чому?

— Ми билися з уже розбитим ворогом, його комунікації були вже порушені. На папері ми знищили багато дивізій, та все це були примарні дивізії. Не справжні. Їх знищувала наша тактична авіація, перш ніж вони встигали зосередитись. Важко було тільки в Нормандії — через рельєф, та ще коли ми прорвали фронт і утримували прорив, щоб могли пройти танки Джорджі Паттона.

— А як роблять прорив для танків? Розкажи, будь ласка.

— Насамперед захоплюють місто на схрещенні головних шляхів. Назвемо це місто, приміром, Сен-Ло. Потім необхідно осідлати шляхи, захопивши сусідні міста й села. Ворог утримує основну лінію оборони, але не може підтягти свої дивізії для контрудару, бо штурмова авіація перехоплює їх по дорозі. Тобі не набридло?

— Анітрохи. Мені ще ніколи не пояснювали так добре.

— Спасибі,— сказав полковник. — А може, вже досить з тебе цієї страшної науки?

— Ні,— відповіла вона. — Я люблю тебе і хочу, щоб ти розділив її зі мною.

— Моє ремесло не можна ні з ким розділити, — сказав полковник. — Я лише розповідаю тобі, як це робиться. Можу додати ще кілька анекдотів, щоб було цікавіше.

— Будь ласка.