Розділ «Вступ до «Зачарованої гори» (для студентів Принстонського університету)»

Проте від цього роману вимагається ще більшого; ця вимогливість заторкує зміст і форму, зводячи сутність та її прояв до цілковитої конгруентности, при цьому сам роман виступає тим, про що в ньому йдеться й мовиться. Крім того, ця вимогливість стосується ще однієї фундаментальної теми, теми зростання (Steigerung), до якого часто додають епітет «алхімічне». Пригадуєте: молодий Ганс Касторп — це простакуватий герой, гамбурзький сімейний пещеник й посередній інженер. Проте в лихоманній герметиці «Зачарованої гори» ця проста натура переживає процес зростання, яке робить його здатним до моральних, духовних та чуттєвих пригод, котрі він у «рівнинному світі», як він іронічно його називає, не міг собі навіть уявити. Його історія — це історія зростання, але це зростання відбувається і зсередини, в самій історії та оповіді. Ця оповідь послуговується засобами реалістичного роману, проте вона зовсім не є такою, вона виходить за рамки реалізму, символічно зростаючи й стаючи прозорою для духовного та ідеального. Це відбувається зокрема й у поводженні з персонажами, які, як то відчувається читачеві, є чимось більшим, ніж здається: персонажі стають експонентами, репрезентантами й вістовими духовних сфер, принципів та рухливих алегорій. І, навпаки, досвід втішає мене, адже я бачу, що читач сприймає ці персонажі — Йоахима, Клавдію Шоша, Пеперкорна, Сеттембріні та інших — як справжніх людей, про яких він згадує, ніби про дійсних знайомих.

Отже, ця книжка просторово та духовно йде дорогою зростання й виросла далеко за межі того, що попередньо замислював автор. З оповідання вийшла двотомна папуша — було б справжньою халепою, якби «Зачарована гора» залишилася тим, чим напочатку багато хто її бачив та й сьогодні бачать, а саме: сатирою на життя в туберкульозному санаторії. Книжка свого часу не викликала жодної сенсації в медичному світі, її сприйняли частково схвально, а частково з подратуванням, що призвело до невеликої бурі в професійних часописах. Та критика санаторної терапії — то лише передній план книжки, суть якої полягає в задньоплановості. Повчальне застереження про моральні небезпеки процедур лежання та всього того дещо моторошного середовища, власне, є лише цариною пана Сеттембріні, красномовного раціоналіста та гуманіста, лише одного з гумористично-симпатичних персонажів, частково він є й рупором автора, але в жодному разі самим автором. Для нього й смерть, і хвороба, й усі моторошні пригоди, що випадають на долю героїв роману, якраз і є педагогічним засобом, за допомогою якого відбувається колосальне «зростання» та сприяння розвиткові простакуватого героя у порівнянні з його первісним духовним станом. Усі ці речі, як засоби виховання, здобувають загалом позитивну оцінку, навіть коли Ганс Касторп за час свого перебування виходить за межі запропонованого йому сприйняття смерти й усвідомлює певну людяність, яка не цілком нехтує ідею смерти та всього темного, таємничого в житті відповідно до принципу раціоналізму, а вводить цю ідею до свого кола уявлень, хоча й не дає їй цілком себе опанувати.

Він учиться розуміти, що будь-яке найкраще здоров'я має пройти через глибокий досвід хвороби та смерти; так само знання про гріх є передумовою спасіння. Якось Ганс Касторп, звертаючись до мадам Шоша, каже: «До життя ведуть два шляхи: перший — звичайний, він прямий і чесний. Другий шлях — небезпечний, він веде через смерть, і це є шлях геніальности!» Таке уявлення про хворобу та смерть як про необхідні етапи до знання, до здоров'я та до життя роблять «Зачаровану гору» романом ініціаційним (initiation story).

Це визначення придумане не мною. Вже потім критика дала мені його в руки, і я використовую його, говорячи з вами про «Зачаровану гору». В цій справі я охоче приймаю допомогу сторонньої критики, адже помиляються ті, хто вважає, що сам автор є найкращим знавцем та коментатором власного твору. Напевне так воно є, поки автор творить і перебуває в межах свого твору. Але закінчений, відкладений у бік твір дедалі більше відривається від автора, стає чужим, таким, про який з часом інші можуть значно краще бути обізнаними, ніж він; так критики можуть багато чого нагадати, що автор забув чи може ніколи чітко не усвідомлював. Узагалі спогад тут дуже необхідний. Людина ніколи не володіє собою загалом, наша свідомість слабка в тому розумінні, що ми аж ніяк не можемо постійно відчувати її поряд. Лише в хвилини рідкісної ясности, зібраности та проникливости знаємо ми про себе правду, й скромність видатних людей, яка часто дивує, значною мірою спирається на те, що вони надто мало знають про самих себе, не усвідомлюють себе й справедливо почуваються звичайними людьми.

Хай би там що, а таки доволі приємно, коли критика просвіщає тебе про твої колишні твори й дає можливість перенестися в ці твори, хоча рідко може обминути відчуття, яке найбільш вдало висловлене французькою: «Possible que j'ai tant d'esprit?»[128]

Моя розхожа форма подяки на такі вияви прихильности звучить так: «Дуже вдячний вам, що ви так люб'язно нагадали мені про самого себе». Гадаю, що саме це я написав і професорові Герману Й. Вайґанду з Єльського університету, коли той надіслав мені свою книжку про «Зачаровану гору», найбільш повне та ґрунтовне критичне дослідження, присвячене цьому романові. Гаряче його рекомендую тим з вас, хто хоче ближче ознайомитися з цим справді глибоким коментарем.

А недавно мені до рук потрапив англійський рукопис, автором якого був молодий учений Гарвардського університету. Рукопис називається: «The Quester Hero. Myth as Universal Symbol in the Works of Th. M.»[129], і це читво досить-таки відсвіжило як мої спогади, так і тодішнє самоусвідомлення. Автор розвідки бачить «Зачаровану гору» та її простакуватого героя ланкою великої традиції — не лише в німецькій, а й у світовій літературі; він підводить його до певного типу художніх творів, які називає «Легендою шукань» — традиції, що сягає сивої давнини в історії літератур різних народів. Її найвідомішим проявом на німецькому грунті був «Фауст» Ґьоте. Але перед вічним шукачем Фаустом стоїть ціла низка творів, які мають спільне ім'я, а саме романи Святого Ґрааля, англійською Holy Grail. Їхній герой, чи він зветься Ґавайн, Ґалахад, чи Парсиваль, є отим шукачем, тим, хто шукає й запитує, проходить через небо й пекло, з небом і пеклом вбирає в себе таємницю й укладає з ними пакт — пакт з хворобою, зі злом, зі смертю, з іншим світом, окультним, означеним у «Зачарованій горі» як «підозрілий» — у пошуках Ґрааля, я хочу сказати, в пошуках найвищого, знання, пізнання, посвячення, пошуках філософського каменя, aurum potabile — еліксиру життя.

Таким героєм-шукачем, як пояснює дослідник, — і хіба він не правий? — є й Ганс Касторп. Саме шукач Ґрааля Парсиваль на початку своїх мандрів часто називається «Fool», «Great Fool», «Guileless Fool»[130].

Це відповідає звичайності, простоті та простакуватості героя мого роману, — властивості, які постійно йому приписуються — так ніби якесь туманне відчуття традиції змусило мене наполягати на цих якостях. І хіба Ґьотевський Вільгельм Майстер не є таким «guileless fool», звичайно, значною мірою ідентичним з автором, хоча він завжди виступає об'єктом його іронії? Ми бачимо великий роман Ґьоте, який належить до високих предтеч «Зачарованої гори», також у низці традиції легенди про шукача. Й хіба насправді німецький освітній роман (Bildungsroman), що до його типу належить як «Вільгельм Майстер», так і «Зачарована гора», є чимось іншим, аніж сублімованим та одуховненим пригодницьким романом? Шукач Ґраалю, перш ніж добудеться священної гори, повинен пережити цілу серію жахливих та загадкових випробувань у одній каплиці над дорогою, те місце зветься «Atre Périlleux»[131].

Напевне, ці пригодницькі випробування були ініціаційними обрядами, умовами наближення до езотеричної таємниці, адже завжди ідея знання, пізнання пов'язана з поняттям «іншого світу», зі смертю та ніччю. У «Зачарованій горі» багато йдеться про алхімічно-герменевтичну педагогіку, про «транссубстанціацію»; й знову ж таки я сам був тим «guileless fool», якого вела таємна традиція, адже це ті самі слова, які завжди випливають у зв'язку з Ґраальськими містеріями. Не даремно так сильно вписуються в «Зачаровану гору» вільні мулярі та їхні містерії, адже масонство є прямим відгалуженням давніх ініціаційних обрядів. Словом, «Зачарована гора» є варіацією ініціаційного храму, місцем небезпечних пошуків сенсу життя, й Ганс Касторп, мандрівець на освітній подорожі (Bildungsreisende), має вишуканих, містично-лицарських попередників; він типовий неофіт у найвищому сенсі, який добровільно, надто добровільно, йде в обійми хвороби та смерти, оскільки вже перший доторк обіцяє йому надзвичайне розуміння, пригодницький потяг — що, звісно, пов'язано з великим ризиком.

То дуже славний та дотепний коментар, який я взяв собі на підмогу, аби роз'яснити вам і самому собі свій роман — що постає такою пізньою, зрощеною з модерном, свідомою й, знову ж таки, несвідомою ланкою великого ряду традиції. Ганс Касторп як шукач Ґраалю — ви б і не подумали, коли читали його історію, і якщо я сам про це думав, то це було більше й менше, ніж думка. Може, прочитайте цю книжку ще раз саме під таким кутом зору. Тоді ви дошукаєтеся до того, що таке Ґрааль — знання, посвячення, те найвище, що його шукає не лише нехитрий герой, але й сама книжка. Ви буквально знайдете те, що шукаєте, в розділі «Сніг», коли Ганс Касторп заблукав серед смертельних вершин і снив свою сновидну поему про людей. Грааль, наш герой, якщо й не знайшов, то, принаймні, відчув уві сні, подібному на смерть, перш ніж його зі своєї височини зірвуть донизу, в європейську катастрофу: йдеться про ідею людяности, концепцію майбутньої гуманности, що пройшла через глибоке знання хвороби й смерти. Ґрааль є таємницею, але такою таємницею є, власне, й гуманність. Адже сама людина — це таємниця, й уся гуманність спирається на побожний острах перед таємницею людини.