Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Я обурилась.

— Ти вважаєш, що жінки в Алабамі не можуть?..

— Саме так. Я вважаю, що треба оберігати наших тендітних жінок від брудних справ, таких, як справа Тома. Крім того,— Аттікус усміхнувся,— жодну судову справу ми, певно, не змогли б довести до кінця, дами-присяжні тільки б те й робили, що ставили запитання.

Ми з Джемом засміялися. Уявляю собі: міс Моді — присяжна. Або місіс Дюбоз у своєму кріслі на колесах: «Перестань стукати молотком, Джон Тейлор, я хочу про щось запитати цього чоловіка!» Ні, наші предки були мудрі.

— А щодо таких людей, як ми, то нам теж доведеться розплачуватися. Наші присяжні такі, яких ми заслужили. По-перше, наші хоробрі мейкомбці до всього байдужі. По-друге, вони бояться. Потім вони...

— Чого бояться?— запитав Джем.

— Ну... припустимо, що міс Рейчел наїхала машиною на міс Моді і містер Лінк Діз має вирішити, яку суму треба стягти з міс Рейчел на користь потерпілої. Обидві вони — його покупці, а він не захоче втрачати жодного покупця, так же? От він і каже судді Тейлору, що не може бути на засіданні суду, бо на цей час нікому його підмінити в крамниці. Суддя Тейлор звільняє його. Інколи це дуже сердить суддю, але все-таки він звільняє.

— А чому містер Діз думає, що міс Рейчел або міс Моді перестануть купляти в його крамниці? — запитала я.

— Міс Рейчел перестане, а міс Моді — ні,— сказав Джем.— Але ж голосування присяжних — таємне, правда ж, Аттікус?

Батько всміхнувся.

— Ти ще багато чого не знаєш, сину. Справді, голосування присяжних вважається таємним. Становище присяжного змушує його приймати рішення і відкрито висловлювати свою думку. Люди не завжди охоче це роблять. Інколи це неприємно.

— Я певен, що в справі Тома присяжні прийняли рішення поспіхом,— буркнув Джем.

Рука Аттікуса потяглася до кишенькового годинника.

— Ні, не поспіхом,— сказав він скоріше собі, ніж нам.— Саме це і навело мене на думку: може, це початок нового? Присяжні сушили собі голову над рішенням кілька годин. Вони, певно, заздалегідь знали, який буде вирок, а звичайно в таких випадках радяться кілька хвилин. Цього разу...— Аттікус замовк і подивився на нас.— Вам, мабуть, цікаво буде знати, що серед присяжних був один, якого ледве умовили... спочатку він взагалі наполягав на повному виправданні.

— Хто це? — здивовано запитав Джем.

У Аттікуса весело заблищали очі.

— Не годиться мені про це говорити, скажу тільки, що це — ваш приятель із Старого Сарема...

— Із Канінгемів? — вигукнув Джем.— Але я нікого з них не бачив... ти, видно, жартуєш.— Він спідлоба глянув на батька.

— Це їхній родич. Я ніби відчував — і не відвів його. Інтуїтивно. Міг відвести, але не відвів.

— Неймовірно! — дивувався Джем.— Щойно хотіли людину вбити, а за хвилину ладні її відпустити... Ні, я, мабуть, ніколи не зрозумію цих людей.