Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Джем втупив очі у недоїдений пиріг.

— Почуваєш себе, як гусінь в коконі, ось що,— сказав Джем.— Закутають тебе гарненько, і дрімаєш у теплі. Я завжди думав, що у Мейкомбі живуть найкращі люди в світі, так принаймні здається на перший погляд.

— Ми, жителі Мейкомба, як ніхто інший почуваємо себе в цілковитій безпеці,— вела далі міс Моді.— Не часто обов’язок закликає нас показати, що ми справжні християни, та коли вже закличе, то у нас є такі люди, як Аттікус, вони не осоромлять нас.

Джем сумно всміхнувся.

— Якби всі в нашому округу так думали.

— Ти навіть не підозрюєш, як багато людей думають саме так.

— Хто, наприклад? — Джем підвищив голос.— Хто в нашому місті хоч пальцем поворухнув, щоб допомогти Томові Робінсону? Хто?

— Насамперед його кольорові друзі і такі люди, як ми. Такі, як суддя Тейлор. Такі, як містер Гек Тейт. Перестань жувати, Джем, поміркуй гарненько. Тобі не спадало на думку, що суддя Тейлор не випадково призначив Аттікуса захисником Тома? Що у судді Тейлора були для цього свої причини?

І справді! Як це він не звернув уваги? Адже підсудний був неспроможний найняти адвоката. Як правило, в таких випадках суддя призначав захисником Максвела Гріна, молодого мейкомбського адвоката, якому ще бракувало досвіду. Отже, Тома Робінсона мав захищати Максвел Грін.

— Подумай над цим,— мовила міс Моді.— Це не випадково. Учора ввечері я сиділа на веранді і ждала. Довго ждала, поки ви повернетесь із суду. Ждала й думала: Аттікус Фінч не виграє цієї оправи, не зможе виграти, але він єдина в наших краях людина, здатна примусити присяжних довго сушити собі голови над такою справою. І я сказала собі: це крок уперед, хай невеличкий, дитячий, а все-таки крок уперед.

— Все це непогано, але чому ж наші освічені судді та адвокати не можуть приборкати дикунів присяжних? — промимрив Джем.— Ну, ось я виросту...

— Про це ви поміркуйте вдвох із батьком,— сказала міс Моді.

Ми спустилися прохолодними новими східцями, вийшли на сонце і побачили, що містер Ейвері і міс Стефані Крофорд усе ще стоять і розмовляють. Відступили на кілька кроків і тепер стояли на тротуарі проти будинку міс Стефані. До них простувала міс Рейчел.

— А я, коли виросту, буду клоуном,— сказав Діл.

Ми з Джемом зупинилися від подиву.

— Так, так, клоуном,— повторив Діл.— Нема у мене ніякого підходу до людей, я вмію хіба що сміятися з них, піду в цирк і сміятимуся скільки заманеться.

— Звідки ти взяв, що клоуни сміються? — запитав Джем.— Навпаки, вони сумні, а з них усі сміються.

— А я буду не такий, як усі клоуни. Вийду на середину арени і сміятимуся з людей. Ти он глянь туди,— і Діл показав рукою.— То хіба люди? Їм на мітлах літати. Тітонька Рейчел уже літає.

Міс Стефані і міс Рейчел відчайдушно замахали нам руками. Діл правду каже — вони як відьми.

— От лихо! — зітхнув Джем.— А не підійти не можна. Щось трапилося.