Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Може, це мій костюм шелестить. О, знаю, це святі за тобою ув’язалися — адже сьогодні такий день...

Мені хотілося заспокоїти не стільки Джема, скільки себе, бо тільки-но ми рушили, я теж щось почула і зрозуміла, що то не костюм шелестить.

— Чи не Сесіл часом?— висловив свою догадку Джем.— Цього разу у нього нічого не вийде. Не поспішай — хай не думає, що ми боїмося.

І ми ледве переставляли ноги. Я не розуміла, як Сесіл досі не наткнувся на нас, якщо він ішов слідом.

— А я тебе бачу, Всевидько,— сказав Джем.

— Як же так? А я тебе не бачу.

— На костюмі смужки сала світяться. Місіс Креншо зробила їх світною фарбою, тепер вони світяться. Я тебе добре бачу, певно, й Сесіл бачить не гірше, тому й тримається на відстані.

Хай не думає, що захопить нас зненацька, і я, обернувшись, гукнула з усієї сили:

— Сесіл Джейкобс — мокра курка!

Ми зупинилися. Ніхто не обізвався, тільки десь біля школи відгукнулася луна: «Мо-о-кра ку-у-рка».

— Зараз я його спіймаю,— сказав Джем.— Ге-е-й!

«Ге-ей-ге-ей-ге-ей»,— долинуло від школи.

Щось не схоже на Сесіла — він так довго не терпів би. Якщо вже йому один раз пощастило, то він пророблятиме цей трюк без кінця. Він уже давно скочив би на нас. Джем зупинив мене знову. Потім сказав тихо:

— Всевидько, ти можеш зняти з себе цю бутафорію?

— Можу, але ж на мені майже нічого не лишиться.

— Твоє плаття у мене.

— Я не зможу його надіти в темряві.

— Ну, гаразд,— відповів Джем.

— Джем, тобі страшно?

— Ні. Певно, дуб уже десь недалеко. А там і дорога близько, вуличний ліхтар світить.