Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Джем говорив повільно, спокійним, рівним голосом. Цікаво, невже він все ще думає, що це Сесіл?

— Джем, давай заспіваємо.

— Не треба, Всевидько. Іди тихо.

Ми посувалися повільно — адже в темряві дуже легко збити палець або спіткнутися об камінь. Ми з Джемом про це не забували, до того ж я була боса. Може, це листя на дереві шелестить, хоч і вітру нема, та й дерев, крім дуба, немає.

Наш невидимий супутник човгав ногами, ніби на ногах у нього були важкі черевики. І він був у грубих полотняних штанях, а шелестіло зовсім не листя — це шаруділи його штани, коли він ішов: шарк-шарк.

Під ногами я відчула холодний пісок — отже, ми були біля дуба. Джем легенько стиснув мою голову. Ми зупинились і прислухалися.

Цього разу шарудіння позад нас тривало. Полотняні штани ще шаркнули кілька разів. Потім стало тихо. А потім наш невідомий супутник побіг прямо на нас. То був не дитячий біг.

— Тікай, Всевидько! Тікай! — крикнув Джем.

Я широко ступила вперед і трохи не впала: руки були наче зв’язані, і в темряві я втратила рівновагу.

— Джем, допоможи! Джем!

Щось зім’яло на мені сітку, заскреготів метал об метал, я впала на землю і відкотилась якнайдалі, намагаючись вивільнитися з дротяної пастки. Десь поруч хтось борсався, бив ногами об землю, шкрябав коріння. Хтось підкотився до мене — це був Джем. Він миттю скочив на ноги і потяг мене за собою, але далеко ми не пішли, бо, хоч голову та плечі я і встигла вивільнити, я все одно заплуталася.

Дорога була вже близько, коли Джем зненацька випустив мою руку і впав. І знову сутичка — вовтузилися поруч, раптом щось хруснуло, і Джем закричав не своїм голосом.

Я кинулася на крик і на когось наскочила, на чийсь м’який і великий живіт. Невідомий з несподіванки зойкнув і хотів схопити мене за руки, але вони були під костюмом. Живіт у нього був м’який, а руки — залізні. Він придушив мене так, що я не могла поворухнутися. Раптом хтось його схопив ззаду і повалив на землю, я ледве встояла на ногах. Мабуть, це Джем прийшов мені на допомогу.

Іноді трапляється, що людина не відразу зорієнтується. Так сталось і зі мною — я ніби закам’яніла. Шум поступово затихав, хтось захрипів, і знову навкруги тиша й темрява. І серед цієї тиші хтось важко дихає і спотикається. Ось він, здається, підійшов до дуба, схилився на нього і закашлявся так страшно, що аж схлипував і здригався.

— Джем!

Людина важко дихала і не відповідала.

— Джем!

Джем не відповів.

Людина відступила від дуба і почала щось шукати. Потім, застогнавши, потягла по землі щось важке. Я зрозуміла, що під дубом нас четверо.

— Аттікус?..