Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— А мені почулося, ніби згадувала. Щоб я цього більше не чула.

Тітка Олександра мала звичку підслухувати. Тільки-но вона пішла, Френсіс, нахабно сміючись, переможно вийшов з кухні.

— Ти зі мною не жартуй! — Він вискочив у двір. Тримаючись подалі від мене, почав гиляти ногою суху траву, час від часу озирався на мене і посміхався. На веранду вийшов Джем, подивився на нас і зник. Френсіс заліз на мімозу, потім зліз, заклав руки в кишені і став походжати по двору.

— Ха! — вигукнув він.

Я запитала, кого він з себе удає: дядечка Джека чи когось іншого?

— Тобі, здається, було наказано сидіти і не чіпати мене,— відповів він.

— Я не чіпаю.

Френсіс пильно глянув на мене і вирішив, що мене вже втихомирили.

— Чорнолюб...

Цього разу я так затопила йому кулаком у зуби, що обідрала собі шкіру. Пошкодивши ліву руку, я пустила в хід праву, але ненадовго. Дядечко Джек притиснув мені руки до боків і сказав:

— Спокійно!

Тітка Олександра метушилася біля Френсіса: витерла хустинкою сльози, погладила по голові, ущипнула за щоку. Аттікус, Джем і дядечко Джімі вийшли на ґанок, коли Френсіс заплакав.

— Хто почав перший?— спитав дядечко Джек.

Френсіс і я показали одне на одного.

— Бабусю,— проскиглив він,— вона сказала, що я — шльондра, і накинулася на мене.

— Це правда, Всевидько? — спитав дядечко Джек.

— Авжеж, правда.

Дядечко Джек зміряв мене поглядом, і вираз обличчя у нього був такий, як у тітки Олександри.

— Пам'ятаєш, я казав тобі, що матимеш неприємності, коли не облишиш ті слівця. Казав чи ні?

— Так, сер, але...