Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

Кінг розреготався. Після таких сильних слів, промовлених Роландом, Едді вразив цей сміх.

— Я… чоловіче, цього бути не може. — А тоді до самого себе: — Чи може, може?

Роланд, стоячи так само навколішках, проваджував собі далі, ніби чоловік у воді щойно не сміявся і ні слова не проказав.

— Чи ти бачиш нас такими, якими ми є насправді, і те, що ми робимо?

— Ви, либонь, стрільці, якщо ви дійсно справжні. — Кінг уважно вдивлявся у Роланда крізь свої товсті скельця. — Стрільці, що шукають Темну вежу.

«Так воно й є, — подумав Едді, а голоси наростали і сонце зблискувало на синій воді. — Достоту так».

— Правду кажеш, сей. Ми потребуємо допомоги й підтримки, Стівене з Бриджтона. Можеш ти нам їх надати?

— Містере, я не знаю, хто ваш товариш, але щодо вас… чоловіче, то я вас створив. Ви не можете стояти там уже тому, що єдине місце, де ви насправді існуєте, розташовується тільки отут. — Він вдарив собі по лобі кулаком, немов пародіюючи Роланда. Тоді показав на будинок. Той його будинок, типу ранчо. — І ще там. Там ви теж існуєте, я гадаю. У шухляді стола, а може, в ящику в гаражі. Ви незакінчений текст. Я про вас не згадував уже цілих… цілих…

Голос його стишився. Ось він почав похитуватись, як робить той, хто прислухається до ледь чутної, чарівної музики, а потім коліна йому підігнулись. Він упав.

— Роланде! — заволав Едді, врешті кидаючись наперед. — Та в нього ж клятий серцевий напад! — У той же час розуміючи чи, либонь, тільки сподіваючись на краще. Бо спів аніскілечки не стишився. І обличчя серед дерев, і тіні залишалися так само ясними.

Стрілець нахилився і підхопив Кінга, котрий уже почав потроху очунювати, під пахви.

— Він лише знепритомнів. Та й хто б йому міг дорікнути? Допоможи мені віднести його до будинку.

ШІСТЬ

У хазяйській спальні в око впадали розкішний вид на озеро та огидний, пурпурового кольору килим на підлозі. Едді сидів на ліжку й бачив крізь двері ванної кімнати, як Кінг знімає з себе мокрі кросівки і верхній одяг, потім на мить зникає з прорізу дверей за викладеною кахлями стіною, щоб поміняти мокрі труси на сухі. Він не протестував, коли Едді пішов за ним до спальні. Щойно прийшовши до тями, — а непритомним він залишався не довше за тридцять секунд, — він проявив ледь не надприродний спокій.

Ось він вийшов з ванної і рушив до комода.

— Це чийсь жарт? — спитав він, риючись там у пошуках сухих джинсів і свіжої майки. Кінгове житло підказувало Едді, що тут водяться гроші — принаймні хоч якісь. Хтозна, про що міг промовляти його одяг. — Це те, що нафантазували Мак Маккатчен і Флойд Колдервуд?[92]

— Я не знаю таких людей, і це не жарт.

— Певно, що ні, бо це люди не реальні. — Кінг просунув ногу в холошу джинсів. Говорив він до Едді розсудливим тоном. — Маю на увазі, що це я їх вигадав!

Едді кивнув.

— Та я якось здогадався про це. Але він все одно реальний. Я разом з ним уже… — Скільки? Едді пригадати не міг. — …Досить довго, — закінчив він. — То ти вигадав його, а мене — ні?