Розділ «19 ВІДТВОРЕННЯ»

Роланд кивнув. І в його очах засвітилися ті давні вогники, відблиски того вогню, що ніколи й не згасав, того, що освітлював весь його шлях вздовж Променя від самого Ґілеаду.

— Тоді їдьмо! — вигукнув він хриплим голосом. — Рушай, заради отця твого! Якщо він Бог — наш Бог, я подивлюся йому в очі і спитаю в нього дорогу до Вежі!

— А хіба ти спершу не спитаєш, як дістатися до Сюзанни?

Щойно це питання злетіло в Едді з язика, як він уже пошкодував і молився про те, щоб стрілець не відповідав йому.

І Роланд не відповів. Він лише крутнув рештками пальців на правій руці.

— Їдьмо, їдьмо.

Едді ввімкнув передню передачу і спрямував «форд» Джона Каллема на просіку. Вони поїхали у величну співочу силу, котра пронизувала їх, немов вітер, перетворювала їх на щось не менш ілюзорне, ніж думка або сновидіння в голові якогось сплячого бога.

ТРИ

За чверть милі дорога розгалужувалась. Едді вибрав ліву гілку, хоча на стрілці, що вказувала туди, було написано РАВДЕН, а не КІНГ. Здійнята ними курява висіла у дзеркальці заднього огляду. Спів солодко дурманив, пливучи крізь нього, мов спирт. Волосся так і стирчало в нього на голові, а м’язи тремтіли. Візьмися він зараз діставати зброю, подумав Едді, клятий револьвер, мабуть, випав би йому з руки. Та якби він його навіть утримав, прицілитися все одно не зміг би. Незрозуміло, як чоловік, котрого вони шукали, може жити так близько біля цього співу, спати і їсти, не кажучи вже про написання тих своїх історій. Та звісно ж, Кінг не просто жив побіля цього звуку, якщо здогадка Едді правильна, саме Кінг і був його джерелом.

Але якщо він має родину, як ведеться їм? І навіть, якщо й не має, то як щодо його сусідів?

Праворуч виринула під’їзна алея, а…

— Стоп, Едді.

Сказав ці слова Роланд, але абсолютно не схожим на свій голосом. Він різко зблід, що видно було навіть крізь його кальїнську засмагу.

Едді зупинився. Роланд незграбно смикав ручку на дверцятах зі свого боку, але не зміг їх відчинити, тож по пояс вистромився у вікно (Едді почув, як пряжка його ременя дряпонула хромовану смужку, що обрамляла вікно «форда») і виригав просто на оґґан. Коли Роланд знову гепнувся на сидіння, вигляд він мав виснажений і водночас схвильований. Очі, що зустріли погляд Едді, сяяли древньою синявою.

— Поїхали.

— Роланде, ти певен…

Роланд лише крутнув пальцями, дивлячись прямо вперед, крізь запилюжене лобове скло «форда».

— Їдьмо, їдьмо, заради отця твого.

Едді рушив.

ЧОТИРИ