Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

Як! Франція у такій скруті, Францію зрадили, відкрили для ворога. Вона не має більше кордонів — Німеччина перейшла через Рейн. Вона не має більше мурів — Італія переступила через Альпи, а Іспанія через Піренеї, їй лишилася тільки одна велика підпора — океан. Вона мала за собою безодню. Вона могла спертися на неї і, могутня, велика, перемогти всю землю. Ця підпора була непоборна. Але хіба не відбирають її в неї? Океан вже належить не тільки їй. На океані і Англія. Це правда, Англія не знає, як його переступити. І от з’являється людина, щоб перекинути для неї міст, щоб простягти їй руку, людина, що хоче сказати Піттові, Крегові, Корнуельсові, Дундасові, всім піратам: «Ідіть!» Людина, що хоче крикнути: «Англія, бери Францію!» І ця людина — маркіз де-Лантенак.

Вони тримають цього чоловіка в руках. Три місяці полювали на нього, невпинно переслідували і нарешті схопили. Рука революції лягла на плече цього бандита. Рука дев’яносто третього року взяла за горло цього ката-рояліста. Доля судила, щоб у підземеллі свого родового замка цей вбивця тепер чекав своєї кари. Феодал був у феодальній темниці. Каміння його замка повстало проти нього і замкнуло його в собі, і той, хто хотів зрадити свою батьківщину, був зраджений своїм домом. В усьому цьому видно волю божу. Година відплати настала, і революція кинула у в’язницю цього ворога народу. Він не може більше битися, не може змагатися, не може чинити шкоду. У цієї Вандеї тисячі рук і тільки єдина голова. Відтяти її — це покласти кінець громадянській війні. І вони мають цю голову в руках. Це трагічна і щаслива розв’язка. Після такої кривавої бійні й різанини людина, що стільки вбивала, тепер мусила сама вмерти.

І невже знайдеться хтось, хто її врятує?

Сімурден, тобто дев’яносто третій рік, тримає Лантенака, тобто монархію, і невже знайдеться хтось, хто вирве цю здобич з залізних тисків? Лантенак, людина, у якій сконцентрувалися всі жахи минулого, маркіз де-Лантенак був у могилі, важкі двері вічності замкнулися за ним, і от прийде хтось зовні і відімкне їх. Цей злочинець проти суспільства — мертвий, а з ним мертвий і бунт, мертва братовбивча звіряча війна. І от хтось воскресить усе це.

О, як тоді насміхатиметься оця мертва голова!

Як гордовито скаже цей привид: «От і добре, йолопи, я все-таки — живий!»

З яким запалом він знову візьметься за свою огидну справу! З яким тріумфом немилосердний Лантенак знову порине в безодню ненависті й війни! І завтра ж знову запалають оселі, чинитимуться розправи над полоненими. Знову добиватимуть поранених, розстрілюватимуть жінок.

Та й крім усього іншого, чи не переоцінює Говен цей вчинок, що так зачарував його?

Троє дітей мали загинути. Лантенак врятував їх. Але хто прирік їх на загибель?

Хіба не Лантенак?

Хто закинув їхні колиски у полум’я пожежі?

Хіба не Іманус?

А хто такий Іманус?

Помічник маркіза.

Відповідальність лежить на начальникові.

Підпалювач і вбивця — це Лантенак.

І чи такий прекрасний його вчинок?

Адже він тільки не довершив початого і більше нічого.

Підготувавши злочин, він відступив перед ним. Він жахнувся самого себе. Крик матері пробудив у його серці ту одвічну людську жалість, яка вкладена в кожну живу душу, навіть найзапеклішу. І цей крик повернув його назад. Із мороку, в який він поринув, він обернувся до денного світла. Вчинивши злодіяння, він припинив його. В цьому вся його заслуга. Він тільки не став потворним страховищем до кінця.

І за цю дрібницю повернути йому все? Повернути йому простір, поля, рівнини, повітря, світло, ліс, який він використає для бандитизму, волю, яку він використає для поневолення, життя, яке він використає, щоб чинити смерть? Смішно було б пробувати дійти з ним згоди, порозумітися з цією гордовитою душею, пропонувати йому свободу, змогу врятувати життя з умовою, що він відмовиться від усякої ворожнечі і всякого бунту. Було б помилкою дати йому таку перевагу. Яким глузуванням, яким ляпасом була б його відповідь. Лантенак, безперечно, скаже: «Залиште безчестя собі, вбийте мене».