Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

Вибравшись з пролому, Радуб, ще засліплений димом, протер очі, наче щоб прогнати жах та темряву, і при блиску зірок оглянув стіну башти. Він задоволено хитнув головою, немов хотів сказати: «Я не помилився».

Радуб помітив, що глибока розколина від вибуху міни підіймалася над проломом аж до бійниці другого поверху, де ядро вирвало і погнуло залізні грати. Це давало змогу вибратися нагору і пролізти в бійницю.

Але щоб зробити це, людина мусила мати котячу спритність. Радуб якраз мав її. Він належав до тієї породи людей, яку Піндар називає «легкими атлетами». Можна бути старим солдатом і молодою людиною. Радуб, що служив ще у французькій гвардії, мав тільки сорок років. Це був геркулес, але геркулес проворний.

Радуб поклав на землю свій мушкетон, скинув портупею, камзол та жилет і лишив собі тільки два пістолети, які він заткнув за пояс, та шаблю, яку він узяв у зуби. Ручки пістолетів витикалися з-за пояса.

Звільнившись таким чином від усього зайвого, Радуб, якого проводили очима всі ті люди з колони, що не встигли ще зайти у пролом, став вибиратися по камінню тріщини в мурі, немов східцями. Він був босий, і це йшло йому на користь. Немає нічого чіпкішого, як боса нога. Він чіплявся пальцями за камінні виступи. Він упирався в них кулаками й колінами. Підійматися було дуже важко, немов по зубцях пилки. «На щастя, — думав він, — нікого немає в цій кімнаті другого поверху, хто міг би мені перешкодити влізти».

Йому треба було лізти таким способом щонайменше сорок футів. В міру того, як він підіймався, розколина ставала вужча, ручки пістолетів дедалі дужче заважали йому, а підійматися було дедалі трудніше. Що глибша ставала прірва, то небезпечнішим ставало падіння.

Нарешті він досяг виступу під бійницею. Він розсунув грати і зробив досить широкий прохід, щоб можна було пролізти. Сильним рухом він піднявся над виступом, тримаючись обома руками за грати, і намірявся вже лізти всередину, тримаючи шаблю в зубах.

Йому вже лишалося тільки переступити виступ, щоб опинитися в залі.

Але в цей час у бійниці з’явилося чиєсь лице.

Радуб несподівано побачив у темряві перед собою щось страшне: залиту кров’ю маску, на якій одне око витекло і щелепа була розбита.

Ця маска, що мала тільки одне око, розглядала його.

І ця маска мала дві руки. Ці дві руки виткнулися з темряви і наблизилися до Радуба. Одна вихопила в нього пістолети з-за пояса, друга — шаблю з зубів. Радуб був обеззброєний. Його коліно ковзало по схилу карниза, руки були прикуті до грат, що ледве могли витримувати його вагу, а під ним була прірва сорок футів глибини.

Це лице і ці руки — це був Зимовий Співець.

Задихаючись від диму, що підіймався знизу, він жадібно дихав біля бійниці. Чисте повітря його відсвіжило, нічна прохолода спинила кровотечу, і він знову набрався трохи сили. Раптом він побачив, що в бійниці виткнулося чиєсь тіло. У Радуба не було вибору: він мусив або впасти, або дати себе обеззброїти. Зимовий Співець, страшний і спокійний, відібрав у нього пістолети й шаблю.

Почалася небачена дуель. Поєдинок між беззбройним і раненим.

Здавалося, переможе вмираючий. Одної кулі було досить, щоб скинути Радуба з страшної висоти.

На Радубове щастя, тримаючи два пістолети в одній руці, Зимовий Співець мусив вдатися до шаблі. Він завдав Радубові удар по плечу. Цей удар поранив Радуба і врятував його.

Радуб, беззбройний, але при всій силі, не зважаючи на рану, яка не зачепила кістки, рвонувся вперед, випустив грати і вскочив у кімнату.

Тут він опинився віч-на-віч з Зимовим Співцем, що відкинув шаблю і взяв пістолети в обидві руки.

Зимовий Співець, підвівшись на коліна, прицілився в Радуба майже впритул, але його ослабла рука тремтіла, і він не міг відразу вистрелити.