Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

Сімурден заговорив:

— Суспільство вище над природу? Кажу тобі, що це неможливо, це мрія.

— Це мета. Інакше навіщо потрібне суспільство? Лишайтеся в природі. Будьте дикунами. Таїті — рай. І в цьому раї не думають. Але краще людське пекло, ніж тваринний рай. Та ні, ніякого пекла. Будьмо людським суспільством. Вищим за природу. Так, так. Коли ви нічого не додасте до природи, для чого ж виходити з неї? Отже, задовольняйтеся роботою, як мурашка, і медом, як бджола. Лишайтеся робочою худобою замість бути мислячими істотами. Коли ви додаєте щось до природи, ви неминуче стаєте більшими за неї. Додавати — це збільшувати, а збільшувати — це підносити. Суспільство — це звеличена природа. Я хочу мати усе те, чого бракує вуликові, усе те, чого бракує мурашникові — монументи, мистецтво, поезію, героїв, геніїв. Носити одвічні тягарі — це не закон для людини. Ні, ні, ні, не треба паріїв, не треба рабів, не треба каторжників, не треба вигнанців. Я хочу, щоб кожен з атрибутів людини був символом цивілізації і рушієм прогресу. Я хочу волі для розуму, рівності для серця, братерства для душі. Геть ярмо! Людина створена не для того, щоб носити кайдани, а щоб розправити крила. Геть людину-плазуна! Я хочу перетворення лялечки в комаху, я хочу, щоб земляний черв’як перетворився в живу квітку і полетів, я хочу…

Він спинився. Його очі сяяли.

Його губи ворушилися. Він перестав говорити.

Двері лишилися відчиненими. Якийсь шум зовні пробивався в темницю. Чути було неясні звуки ріжків, певно, грали зорю. Потім загупали приклади рушниць об землю — змінювалися вартові. Потім зовсім близько біля башти почувся якийсь рух, немов перетягали дошки та балки, а потім переривчастий стук, наче удари молотка.

Сімурден, збліднувши, слухав. Говен не чув нічого.

Його думи ставали дедалі глибшими. Здавалося, він не дихав, так він прислухався до того, що зароджувалося в його мозку. Він відчував якесь тепле тріпотіння. Сяйво ранкової зорі було в його розширених зіницях.

Так минув досить довгий час. Сімурден спитав його:

— Про що ти думаєш?

— Про майбутнє, — сказав Говен.

І він знову заглибився у свої думи. Сімурден підвівся із солом’яного ложа, на якому вони сиділи обидва. Говен цього не помітив. Сімурден, не відриваючи пильного погляду від задуманого молодого чоловіка, відступив помалу до дверей і вийшов. Темниця замкнулася.

VI. ТИМЧАСОМ СХОДИТЬ СОНЦЕ

Незабаром на обрії стало світати.

Разом із днем щось незвичайне, нерухоме, дивовижне, чого не знали небесні птахи, з’явилося на плато біля Турга під Фужерським лісом.

Воно поставлене було тут уночі. Здалека на горизонті підіймався силует із прямокутних і жорстких ліній, що мав вигляд єврейської літери або одного з тих єгипетських ієрогліфів, з яких складається загадкова старовинна азбука.

При першому погляді виникала думка, що ця річ тут зайва. Вона була тут серед розквітлого вереску. Виникало запитання: для чого вона могла тут стояти? Потім людина, що бачила цю річ, відчувала якесь несвідоме тремтіння. Це був ніби поміст на чотирьох стовпах. В кінці цього помосту на двох інших високих і прямих стовпах, сполучених угорі перекладиною, тримався трикутник, що здавався чорним у ранковій блакиті. З другого краю помосту була драбина. Між двома стовпами унизу під трикутником можна було розрізнити якусь раму, що складалася з двох рухомих половинок, які, бувши сполучені, утворювали круглий отвір приблизно такого розміру, як людська шия. Одна з половинок цієї дошки пересувалася в жолобі, так що її можна було підіймати і опускати. Тепер рама була розсунута. Біля підніжжя двох стовпів, що тримали трикутник, була дошка, що поверталася на шарнірах і мала вигляд гойдалки. Збоку біля цієї дошки стояв довгий кошик, а між стовпами спереду, при кінці помосту, кошик чотирикутний. Усе було пофарбовано червоним. Все було з дерева, крім залізного трикутника. Почувалося, що ця річ збудована людиною, така вона була гидотна, жалюгідна й нікчемна. І водночас була вона така страшна, немов її принесли лихі духи.

Ця гидотна споруда була гільйотина.

Проти неї, недалеко за ярком, стояла інша потвора — Тург. Потвора з дерева ніби доповнювала потвору з каменя. Коли людина доторкається до дерева або каменя, дерево й камінь перестають бути деревом і каменем, вони набирають чогось від людини. У будівлі є догмат, у машині — ідея.

Тург був таким же фатальним витвором минулого, як Бастілія в Парижі, Тоуер у Англії, Шпільберг в Німеччині, Ескуріал в Іспанії, Кремль у Москві, замок Сент-Ан в Римі.