Розділ «З «Другої Книги Джунглів»»

І світло та ясно навкруг.

Хо! Бачиш, світлий день спішить

До нас, у темні хащі.

Бамбук сторожко шелестить —

Свій шлях пильнуйте краще!

Пильнуйте, мисливці нічної пори!

Та бійтеся світлої днини,

бо поклик пташиний віщує згори,

що день – то пора для Людини.

Вже сохне під сонцем духмяна трава,

Що нас умивала росою,

І росяна стежка, що нас привела

На берег ріки лісової.

Ніч-подруга вдосвіта зраджує нас

І наші сліди викриває.

Додому пора, бо спочити нам час —

Усім, хто Закон поважає!

Але ніякими словами не можна передати враження від цієї пісні й насмішку, що звучала в кожній ноті, коли вовки почули, як вуглярі з тріском та шумом видерлися на дерева, а Балдео почав бубоніти замовляння та молитви. Потім вовки лягли спати, бо вели здоровий спосіб життя, як усі, хто сам добуває собі їжу: коли не виспишся, то й працювати не зможеш.

А Мауглі тим часом пробіг багато миль – по дев’ять миль за годину – і радів, що анітрохи не втратив сили, проживши стільки місяців серед людей. Тепер у нього була лише одна думка: врятувати Мессуа та її чоловіка з пастки, хоч яка б вона була, – він боявся людських хитрощів. А потім, пообіцяв собі Мауглі, він розквитається і з усім селищем.

Уже звечоріло, коли він нарешті побачив знайоме пасовисько й дерево дхак, під яким чекав його Сірий Брат того ранку, коли Мауглі вбив Шер-Хана. І хоч як він гнівався на людське поріддя, при першому погляді на сільські стріхи в нього защеміло серце. Він побачив, що всі повернулися з полів раніше, ніж зазвичай, і замість сісти вечеряти зібралися під шовковицею, звідки долинали галас та крики.