Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Коли я вже вирішив був, що це — найрідкісніша картка в світі, вершник, що проїздив повз наші ворота, вислухавши моє запитання, вийняв її із сигаретної коробки й віддав мені.

Спершу я не повірив власним очам. Але сумнівів бути не могло: вона мала номер тридцять сім — саме той номер, що його бракувало Фредові!

Наступного дня я нетерпляче очікував на дорозі, коли ж з’явиться Фредді, і, побачивши його, ще здалеку почав вигукувати йому чудову новину. Розібравши нарешті, що я кричу, Фредді щодуху кинувся до мене, й за хвилину я вручив йому картку.

— Мені її дав якийсь дядько на коні, — збуджено почав розповідати я. — Він мене питає: «Що ти збираєш?», а я: «Зброю Британської імперії». Він каже: «Здається, я одну таку картку маю». І він її таки мав! Тепер у тебе повний набір.

Фредді подивився на малюнок, на номер на зворотному боці картки, прочитав опис зображеної на ній зброї й сказав:

— Це вона, таки вона!

Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери.

Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув:

— П’ятдесят!

— Схоже на те! — кивнув Фредді.

Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця.

— Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої.

— Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної!

Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки:

— На, бери, я збирав їх для тебе.

Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу.

Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними».

Я програвав, підходив до Фредді й казав:

— Я знову програв її, Фредді.

— Кому? — питав він.