Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Замахуючись ременем, вона щільно стуляла губи й затамовувала подих, але сильних ударів у неї не виходило. Звичайно вона походжала по класу з ременем у руці й раз у раз хльоскала ним себе по спідниці, як погонич ляскає батогом, щоб пострахати худобу.

Шмагаючи нас, міс Прінгл зберігала спокій. Зате містер Такер скаженів, коли вирішував, що треба когось покарати. Він підбігав до свого столу, з грюкотом відкидав кришку і, гарячково шукаючи серед паперів і зошитів свого кийка, несамовито горлав:

— Ану, виходь сюди, Томпсоне! Ти кривлявся, гадав, що я відвернувся й не бачу, але я бачив, бачив усе!

Коли він бив учня, ніхто в класі не думав про науку. Ми сиділи в німому заціпенінні, налякані люттю, якої не могли ні зрозуміти, ані пояснити. Обличчя містера Такера наливалося кров’ю, голосу його не впізнати було, і він видавався нам страхітливим чудовиськом.

Ми знали, як він помітив, що Томпсон кривляється в нього за спиною. Скло на картині над каміном віддзеркалювало обличчя учнів, і, дивлячись на картину, містер Такер бачив перед собою не трупи полеглих і не офіцера, який вигукував щось, стискаючи в руці держак прапора, а наші обличчя.

У своїх розмовах ми часто згадували кийок і ремінь. Дехто із старших хлопців висловлювався на цю тему вельми авторитетно, і ми шанобливо слухали їх.

Наприклад, вони запевняли: якщо в тріщинку на кінці кийка застромити кінську волосину, то кийок розколеться навпіл від першого ж удару. Після таких розмов я мріяв залізти крізь вікно до школи, коли там нікого не буде, застромити кінську волосину в тріщинку й так само непомітно втекти. Я уявляв собі, як люто кривитиметься наступного дня містер Такер, роздивляючись на свій розтрощений кийок, і як я з усмішкою підставлятиму руку під удар, добре знаючи, що вдарити мене він уже не зможе. Це була надзвичайно втішна картина.

Але для того, щоб застромити кінську волосину, треба було зламати кришку столу, а цього зробити ми не могли. Отож ми натомість натирали долоні живицею, вважаючи, що вони зашкарубнуть і не відчуватимуть ударів.

Поступово я уславився в школі як фахівець з усіх питань, що стосувалися живиці. Я казав, скільки її треба брати й як втирати, пояснював, які властивості має та чи інша живиця — і все це тоном знавця, що не терпить заперечень.

Згодом, однак, я перейшов на інший засіб — кору акації. Я поливав її окропом і занурював руки в коричневу рідину. Хлопців я запевняв, що від цього шкіра дубіє, й на доказ показував свої зашкарублі від милиць долоні. Я багатьох навернув у свою віру, і пляшечка коричневого настою кори коштувала чотири скляні кульки для гри; якщо ж колір рідини наближався до чорного, за неї давали шість сигаретних карток.

Спочатку я сидів у тому кутку класу, де викладала міс Прінгл. Там парти стояли ярусами, причому останній ряд був мало не під стелею. За кожною партою на лаві без спинки сиділо по шестеро учнів. Складаними ножиками на партах були вирізьблені ініціали, кола, квадрати і просто глибокі борозни. В деяких кришках були прорізані круглі отвори, крізь які можна було кидати вниз, у відділення для підручників, гумку чи олівець. На кожній парті стояли в гніздах по шість чорнильниць, і біля кожної був жолобок для ручок та олівців.

Малюки писали на грифельних дошках. У кожній дошці вгорі була просверлена дірочка, а крізь неї просилений мотузок, на якому трималася ганчірка.

Щоб стерти написане, треба було поплювати на дошку, а потім витирати ганчіркою. За кілька днів од ганчірки починало тхнути, й тоді доводилося випрошувати в матері нову.

Учні намагалися набрати для плювка якомога більше слини: для цього треба було втягти щоки і як слід попрацювати щелепами. Добрячий плювок був предметом гордості, й учень демонстрував його сусідові по парті, а потім нахиляв дошку й спрямовував струмочок слини туди й сюди, аж доки він звужувався настільки, що далі бавитися було вже нецікаво. Тоді учень витирав дошку ганчіркою й починав знову прислухатися до того, що розповідала міс Прінгл.

Міс Прінгл вважала, що механічне повторення назавжди вкарбовує в пам’ять будь-яке правило, а тому пояснювати його немає рації.

Спершу ми завчали абетку, щодня повторюючи її, а потім весь клас виспівував:

— Ка-і-те — кіт, ка-і-те — кіт, ка-і-те — кіт.

Ввечері можна було похвалитися перед матір’ю, що ти знаєш, як пишеться слово «кіт», і в матері твоя вченість викликала захоплення.

А втім, на батька моя похвальба не справила належного враження.

— До дідька «кота». Скажи-но краще, як пишеться «кінь».