Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Я подивився, як батько розпрягає коня, а тоді зліз з огорожі й став чекати його біля дверей стайні.

Вийшовши звідти, батько сказав:

— Ну, а тепер давай з’ясуємо, як воно буде. Який він на зріст — цей Макінтайр? Я щось не пам’ятаю його.

— Він вищий за мене, але Фредді каже, що він боягуз.

— Гаразд, а ти все-таки подумай, що буде, як він накинеться на тебе. Адже він з тобою робитиме, що схоче, а ти навіть дотягтися до нього не зможеш. Ну, молоснеш ти його раз-другий, але ж якщо він поцілить тебе в підборіддя, ти просто гепнешся — та й по всьому. І не тому, що ти не вмієш битися, — квапливо додав він. — Я знаю, ти годен молотити кулаками незгірше за ту молотарку, але як ти встоїш на ногах? Ти ж не зможеш воднораз і за милиці триматись, і його бити.

— Та якщо я впаду, то ще краще буде! — збуджено вигукнув я. — Я тоді потягну його за собою, і йому вже не вирватися.

— Ну, а як твоя спина?

— А що спина?! Вона ж не болить. Якби він ударив по ній, то заболіла б, але ж я на ній лежатиму!

Батько дістав з кишені люльку й зосереджено почав набивати її тютюном.

— От коли б у якийсь інший спосіб… Скажімо, на рогачках.

— Ет, з рогачки він ого як стріляє. Може поцілити синицю через дорогу.

— То, може, кийками? — невпевнено запропонував батько.

— Кийками? — вигукнув я.

— Атож. Кийками тобі було б вигідніше. В тебе руки дужчі. Ти міг би з ним битися, сидячи на траві. Тільки-но скомандують: «Починай!» — чи як там у вас кажуть, вріж йому щосили. Як він справді боягуз, то йому й одного удару вистачить.

— А як він не схоче битися кийками?

— Зроби так, щоб схотів, — наполягав батько. — Якщо почне викручуватися, обізви його при всіх боягузом. Він упіймається на цей гачок. І головне — спокій. Не гарячкуй. Старайся поцілити його по пальцях. Якщо цей хлопець такий, як його батько, то він базікало. Нещодавно я бачив у шинку, як його батько сікався до людей — кому б, мовляв, у пику затопити. Та коли старий Райлі запропонував йому вийти на моріжок, він одразу принишк. І син у нього, певно, такий самий. Побачиш, якої він заспіває, коли ти запропонуєш битися не навкулачки, а палицями.

Увечері крізь прочинені двері я бачив, як батько розмовляв з матір’ю, що штопала мої шкарпетки. Він казав:

— Ми повинні гартувати його, Мері. Нехай вчиться витримувати удари в обличчя, хоч би які болючі вони були. Бо якщо оберігати його від них, то потім його битимуть по потилиці і то як! Це страшно, що й казати, але нічого не вдієш. Час уже думати не про дитину, а про дорослого і про його майбутнє. Я знаю, який це ризик, але хочу, щоб він пішов битися. Бо інакше може вийти так, що від синців ми його врятуємо, а серце розіб’ємо. Ні, як на мене, то нехай краще ризикує. Може, я помиляюсь, але ладен закластися на що завгодно, що так воно буде краще.

Мати щось сказала йому.

— Знаю, знаю, — відповів він, — але треба піти на ризик. Я теж страшенно боюся цього, але в найгіршому разі він матиме гулю на лобі й два-три синці… Не хотів би я бути на місці того хлопця Макінтайра, — додав він по короткій паузі і, відкинувши голову, стиха засміявся.