Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Батько завжди страшенно лаявся, їдучи на пікнік недільної школи.

— Ти ж не забувай, куди ми їдемо, — вмовляла його мати.

— Гаразд, — охоче погоджувався батько, але тут-таки вигукував: — Хай йому біс! Онде Роджерс на своєму чалому! Гоп! Гоп!

Нарешті ми подолали останній пагорб і під’їхали до поля, де відбувався пікнік. Неподалік текла річка. Ламана тінь од великого залізничного мосту тремтіла на воді й лежала нерухомо на прибережній траві.

Діти вже гралися на тому полі. Дорослі, схилившись над кошиками, розпаковували чашки й тарілки, діставали загорнуті в папір пироги й розкладали на тацях бутерброди.

До огорожі, що тяглася вгору схилом горба, були прив’язані коні; вони відпочивали, опустивши голову. Раз у раз якийсь кінь змахував торбою й форкав, видмухуючи з ніздрів порох. Унизу, в затінку мосту, стояли вози й екіпажі з опущеними голоблями.

Батько в’їхав на вільне місце під високий прогін, і ми позіскакували з брички, перше ніж він устиг крикнути: «Тпру!» — і напнути віжки.

Я підбіг до річки. Навіть просто дивитися на неї — і то було приємно. Від струнких стеблин очерету по воді розходилися брижі. Пласке листя очерету торкалося її поверхні гострими кінчиками, а з дна раз у раз зринали й лопалися срібні бульбашки, залишаючи по собі кільця легеньких хвильок.

На тому березі річки у високій траві стояли воли й дивилися на мене. Із заростей очерету важко злетів блакитний журавель. Я замилувався ним, але тут Мері підбігла до мене й сказала, щоб я поспішав: час готуватися до змагання. У цьому змаганні я мав твердий намір перемогти, про що й заявив їй, поки ми йшли, тримаючись за руки, по траві до нашої брички, де мати готувала сніданок. Вона розстелила на траві скатертину, а батько, стоячи навколішках, краяв варену баранячу ногу. Батько завжди з підозрою ставився до м’яса, купленого в різника, і твердив, що баранина добра тільки тоді, коли вівцю взяли просто з пасовиська й зарізали, поки вона сита.

— На різниці овець мордують собаки, й тіснява там така, що й передихнути не можна, — казав він. — До того ж, їх там не годують по кілька днів, і вони втрачають усе, що нагуляли.

Тепер батько незадоволено бурмотів щось собі під ніс, перевертаючи баранячу ногу на тарілці.

— Коли це ягнятко було живе, — сказав він мені, — йому було стільки ж років, скільки оце мені тепер. Сідай-но, з’їж шматочок.

Після сніданку я тінню ходив за батьком, аж доки пролунав гонг, що сповіщав про початок змагань.

— Ну, ходім, — сказав він мені, урвавши розмову з приятелем. — Ми ще побачимося, Томе.

Він узяв мене за руку й повів до місця старту, де Пітер Фінлей уже шикував хлопців.

— Назад, ще крок назад, — повторяв Пітер, вирівнюючи шеренгу учасників, які весь час переступали лінію старту. — І не штовхайтеся, не збивайтеся докупи. Оце вже краще. Поспішати нема куди. Приготуйтесь як слід. Команди ще не було. Відступіть на крок!

— Ану, постав і мого героя, — сказав батько, підштовхуючи мене вперед.

Пітер обернувся і, побачивши мене, весело всміхнувся:

— А, це ти! — Потім спитав у батька: — Він і сьогодні засидиться на старті?

— Ні, сьогодні він будь-що переможе, — відповів батько.