Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Місяць у місяць мати натирала мені ноги цією маззю, аж доки вимазала останню баночку.

Батько з самого початку не вірив у це лікування, та, коли мати сказала йому, що мазі більше немає, він гірко зауважив:

— А я, мов той дурень, сподівався чуда!

Він заздалегідь попереджав мене, що на успіх навряд чи можна розраховувати, й тому невдача не дуже мене розчарувала.

— Я більше не хочу марнувати час на лікування, — сказав я батькові. — Воно мені тільки заважає.

— Маєш рацію, — погодився батько.

Я тепер їздив на поні, що їх він недавно приборкав, і нерідко падав. Щойно об’їжджені поні полохливі, а я так і не навчився втримуватись у сідлі, коли поні сахається.

Підводячись після кожного чергового падіння, я щоразу переконував себе, що впав востаннє, але батько був іншої думки.

— Всі ми так кажемо, синку, та коли хто справді падає востаннє, він цього вже не відчуває.

Мої падіння непокоїли його. Якийсь час він вагався, а тоді, раптом дійшовши рішення, почав навчати мене, як треба падати: розслабивши м’язи, так, щоб удар об землю був якомога м’якший.

— Будь-яку перешкоду можна подолати, — казав він. — Як не в один спосіб, то в інший.

Він легко розв’язував усі труднощі, пов’язані з моїми милицями, але й він не міг порадити мені, що робити по закінченні школи.

До закінчення навчального року й мого останнього дня в школі лишалося тільки два місяці. Містер Сіммонс, крамар у Тураллі, пообіцяв платити мені п’ять шилінгів на тиждень, якщо по закінченні школи я візьмуся вести його облікові книги. Та хоч мене й вабила можливість самому заробляти гроші, я прагнув роботи, яка б стала для мене справжнім випробуванням, яка б вимагала повної віддачі моїх сил і здібностей.

— Ким ти хочеш бути? — спитав мене батько.

— Я хочу писати книжки.

— Що ж, це діло непогане, — сказав він, — і тобі воно до снаги. Але чим ти думаєш заробляти собі на прожиття?

— Книжками теж заробляють собі на прожиття, — відказав я.

— Авжеж, але тільки по багатьох роках праці. Та й освіта для цього потрібна неабияка. Пітер Фінлей каже, що немає на світі нічого важчого, як написати книжку, — він пробував. Повір, я за те, щоб ти писав книжки, не думай, що я проти, але для цього тобі треба вчитись і вчитись.

Він помовчав трохи, а тоді заговорив уже так, наче давно впевнився, що колись я стану письменником.

— Старайся писати так, як Роберт Блечферд, — сказав він. — Це той, що написав «Невинного». От де чудова книжка! Він її написав, щоб допомогти людям. Розумієш, — повів він далі, — писати книжку заради грошей не варто. Краще вже об’їжджати коней. Коли їх об’їжджаєш, то робиш щось добре з того, що могло стати поганим… Не знаю… Книжка — діло серйозне. А тобі це, боюся, ще невтямки… Ти, мабуть, вважаєш; що книжка повинна тільки розважати. А воно не так… Ну, та нічого, коли життя наставить тобі гуль, ти мене зрозумієш.