Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

— Може, в когось із хлопців є хустка? — спитав я. — Я перев’язав би її хусткою.

— Я зараз спитаю в Перса, — надумав Боб. — У нього, напевно, є.

Перс вважався в школі слиньком, і всі знали, що він носить у кишені хустку. Боб побіг шукати Перса, а ми з Джо зайшли за школу, і я сів, опустив подерту панчоху, розмотав бинта й оглянув подряпини. Вони були неглибокі, але численні; з них сочилася кров.

Ми з Джо мовчки дивилися на ногу.

— Все одно тобі ця нога тільки заважає, — озвався нарешті Джо, намагаючись заспокоїти мене.

— Ет, хай їй дідько, — люто пробурмотів я. — Хай їй дідько, цій клятій нозі. Глянь-но, чи не йде Боб.

Боб уже поспішав до нас із хусткою, яку він мало не силоміць видер з рук Перса, а Перс ішов за ним назирці, щоб подивитися, що з нею зроблять.

— Дивись, щоб завтра приніс, — почав був він, а тоді затнувся, побачивши мою ногу. — Ой, що це! — зойкнув він.

Хусткою й подертим бинтом я туго перев’язав ногу і звівся на милицях. Джо, Боб і Перс стояли, чекаючи, що я скажу.

— Ну, наче все гаразд, — мовив я по хвилі, прислухаючись, як угамовується біль.

— Крізь усе це шмаття кров не просочиться, — зауважив Джо. — Ніхто нічого не знатиме.

30

Мати так і не дізналася, що я поранив ногу. Я завжди перев’язував свої болячки сам, — вона тільки давала мені таз із гарячою водою, чисті бинти й вату, яку я закладав між пальців. Поки стояла холодна погода, подряпини не загоювались, і часом я навіть думав, що доведеться-таки показати їх матері, та коли потеплішало, вони нарешті зажили.

Як і доти, я їздив на Промені до водопою, але тепер пускав його учвал лише по тому, як ми виходили на дорогу до школи й проминали поворот у завулок.

Не раз я пробував їздити, тримаючись за луку тільки однією рукою, але через те, що хребет у мене був викривлений, тіло моє весь час заточувалося ліворуч, і однією рукою я просто не міг би втриматися.

Якось, коли Промінь ішов ступою, я спробував навпомацки знайти в сідлі якусь надійну точку опори. Я міг, не напружуючись, дістати лівою рукою набагато нижче, ніж правою. Трохи пересунувшись у сідлі праворуч, я сунув ліву руку під крило сідла в тому місці, де проходить попруга. Ухопившись за попругу, я вже не заточувався ліворуч, а щоб не перехилитися праворуч, досить було спертися рукою об пітник!

Вперше я відчув себе в сідлі цілком упевнено. Схопивши поводи правою рукою, я взявся лівою за попругу й пустив поні легким чвалом. Хоч як розмашисто біг Промінь, у сідлі мене більше не підкидало. Я сидів вільно і спокійно, переймаючись доти незнаним відчуттям цілковитої безпеки і впевненості.

Тепер я міг правити ним. Порухом руки я скеровував коника праворуч чи ліворуч, нахилявся разом з ним убік, коли він завертав, і відкидався назад, коли він сповільнював біг. Тримаючись за попругу, я був немовби прив’язаний до сідла і водночас, залежно від потреби, міг змінювати позу.

Якийсь час Промінь ішов учвал, потім я, в раптовому пориві, скрикнув і погнав його вперед. Я відчув, як розпласталось його тіло, коли він пішов кар’єром. Тепер я вже не погойдувався — я мовби летів, і дріботливий стукіт копит здавався мені чарівною музикою.

Насолода була надто велика, щоб вичерпати її за один день. До школи я під’їхав ступою, наспівуючи пісеньку, і не став чекати, доки Боб прийде й допоможе мені злізти; я зісковзнув з сідла, впав на землю й підповз до милиць, притулених до стіни. Потім устав, одвів Променя до загону, розсідлав його і до кінця перерви, доки не пролунав дзвінок, простояв біля загорожі, дивлячись на нього.