Розділ «Алан Маршалл Я вмію стрибати через калюжі»

Місіс Конлон квапливо поклала свої пакунки на землю і схопила мене за плечі.

— Ти забився, Алане? Кажи ж! Ой, що скаже твоя бідолашна матуся? Чого ж ти мовчиш?

— Та не забився я, місіс Конлон, — відповів я. — Просто я чекаю, щоб мені принесли милиці. Джо Кармайкл їх принесе, як тільки побачить поні.

Я не сумнівався, що Джо зразу зметикує, що треба робити. Боб — той, поки прибіжить, на ходу роздзвонить усім, що сталося. А Джо бігтиме мовчки з моїми милицями, обмірковуючи, як би його зробити так, щоб ніхто про це не дізнався.

— Тобі не можна їздити верхи, Алане, — вела своєї місіс Конлон, обтрушуючи мені плечі. — Це погано скінчиться, от побачиш. — Тоді вона заговорила лагідним голосом, вклякнувши переді мною й нахиливши голову так, що її ласкаво всміхнене обличчя опинилося перед моїм. — Ти не такий, як інші хлопці. Ніколи не забувай про це. Ти не можеш робити все те, що роблять вони. Твої бідолашні тато й мама збожеволіють, коли дізнаються, що ти їздиш верхи. Пообіцяй мені, що ти більше ніколи не сядеш на коня. Ну, пообіцяй!

На мій подив, я побачив у неї на очах сльози, і мені захотілось утішити її. Я б залюбки подарував їй що-небудь, аби тільки вона всміхнулась. Я завжди помічав цей смуток в очах дорослих, що розмовляли зі мною. Всі мої спроби поділитися з ними своїм щастям були марні.

Вони вперто чіплялися за свій смуток. Я ніяк не міг зрозуміти чому.

Тут саме прибігли Джо з Бобом. Джо ніс милиці. Місіс Конлон зітхнула і звелася на ноги; поки Джо допомагав мені підвестись і підставляв милиці, вона дивилася на мене зажуреними очима.

— Що скоїлося? — стурбовано запитав Джо.

— Промінь сахнувся і скинув мене, але я не забився.

— Не треба нікому казати про це, — тихо мовив Джо, скоса позираючи на місіс Конлон. — Коли не хочеш, щоб тобі заборонили сідати на поні — тримай язика за зубами.

Я попрощався з місіс Конлон. Ідучи, вона нагадала мені:

— Пам’ятай же, що я казала тобі, Алане.

Ми рушили до школи. По дорозі Джо оглянув мене з голови до ніг і зауважив:

— Головне, що ти лишився цілий. Ходиш ти не гірше, ніж завжди.

31

Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти доможешся свого», — або щось таке.

Коли я під’їхав до воріт, він стояв біля дверей повітки, схилившись над сідлом. Мене він не бачив. Я зупинив поні перед ворітьми і якусь хвильку дивився на батька.

Потім гукнув:

— Агов!