Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким подихом сплячих. Там сплять мамки, розложисті і набубнявілі молоком, сплять, жарливо приссані до лона ночі, із щічками, що горять ув екстазі, а немовлята блукають по їхньому сні, з заплющеними повіками, ніжно мандрують, мов тваринки, що нюшкують по блакитній мапі жилок на білих рівнинах тих грудей, делікатно лазять, шукаючи сліпим личком теплого розпору, входу в той глибокий сон, аж знаходять чутливими вустами пипку сну, омріяну повню, повну солодкого забуття.

А ті, що в ліжках своїх схопили сон, уже його не пускають і боряться з ним, як з ангелом, котрий виривається, аж його знеможуть і придушать до постелі, і хроплять з ним навперемінку так, наче сваряться й нагадують один одному діяння своєї ненависти. А коли ті жалі і кислоти замовкнуть утихомирені, і вся ця гонитва розпорошується і губиться по кутках, покій за покоєм западають у тишу і в небуття — входить крамівник Леон навполапки по сходах, поволі входить з черевиками в руці і шукає в темряві ключем дзюрку в замку. Повертається, як і щоночі, з люпанарію, очі його набубнявіли кров'ю, його стрясає гикавка, а з розхилених вуст тягнеться ниточка слини.

В кімнаті пана Якова горить лямпа на столі, а він сам, згорблений над столом, пише листа до Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні, лист на багато сторінок довгий. На підлозі вже лежить довгий ряд списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається від стола і бігає довкола кімнати з руками в розвихреному волоссі, і коли він робить отакі кола, трапляється, що входить у перельоті на стіну, летить уздовж шпалер, мов великий невиразний комар, маячливо вдаряючи в арабески стінних узорів, і знову збігає на підлогу, продовжуючи свій надхненний довкільний біг.

Аделя глибоко спить, її вуста розхилені, обличчя видовжене й неприсутнє, але її спущені повіки — прозорі, і на їхньому тонкому пергамені ніч пише свій цирограф, напівтекст, напівобрази, повен креслень, поправок і карлючень.

Едзьо стоїть у своїй кімнаті напівоголений і вправляється гантелями. Він потребує багато сили, удвічі більше сили в руках, які заміняють йому безвладні ноги, і тому вправляється ревне, вправляється потаємне цілими ночами.

Аделя відпливає назад, за себе, в неприсутність, і не може крикнути, заволати, перешкодити тому, що Едзьо вилазить через вікно.

Едзьо вилазить на ґанок, не озброївшися милицями, і Аделя з жахом дивиться, чи ноги його втримають. Але Едзьо не намагається ходити.

Мов великий білий пес, він наближається четвероногими присядками, великими шурготливими скоками по задудонілих дошках ґанку, і ось він уже біля вікна Аделі. Як і щоночі, він з болісною ґримасою притискає своє бліде, тлусте обличчя до лискучої від місяця шиби і плаксиво, настирливо щось говорить, оповідає з плачем, що йому на ніч замикають кулі до шафи, і тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.

Однак, Аделя безвладна, цілком віддана глибокому ритмові сну, котрий крізь неї пропливає. Вона навіть не має сили, щоб натягнути ковдру на оголені стегна, і нічим не може зарадити, що через тіло її мандрують клопи, ряди і колони клопів. Ті легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать через неї так делікатно, що вона не відчуває найменшого лоскоту. То — пласкі торбинки для крови, без очей і без фізіономії, і тепер вони маршують цілими кланами, велике переселення народів, поділене на покоління й на роди. Вони біжать від ніг тьмою-тьменною, незліченною променадою, щоразу більші, такі великі, як нічні метелики, як пласкі гаманці, як великі червоні вампіри без голови, легкі й паперові на ніжках, витонченіших від павутиння.

Але коли останні запізнілі клопи пробігли і зникли, ще один, величезний, і потому останній — стає зовсім тихо, і поки покої повільно насичуються сірістю світанку, порожніми коридорами й помешканнями пливе глибокий сон.

У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчям, ґвалтовно відкинутим убік, глибоко зосередженим, зануреним у сон і без меж йому відданим.

Як хтось дорвався до сну, так і тримає його зсудомлено, з пристрасним і безтямним обличчям, у той час як віддих, далеко його випереджаючи, блукає самопас на далеких дорогах.

І це, властиво, одна велика історія, поділена на частини, на розділи і на рапсоди, розділені між тих, що сплять. Коли один перестає і мовкне, другий підхоплює його мотив, і так це оповідання іде туди й сюди широким, епічним зиґзаґом, а тим часом вони лежать собі в покоях того дому, безвладні, як мак у перегородах великої глухої маківки, і ростуть на тому віддихові у світанок.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Пенсіонер

Я пенсіонер у достотному і цілковитому значенні цього слова, вельми далеко втягнутий у цю властивість, поважно в ній заавансований, пенсіонер високої проби.

Може бути, що я навіть переступив під цим оглядом певні остаточні й допущенні межі. Я не хочу цього приховувати, що ж бо в цьому такого надзвичайного? Пощо робити тепер великі очі і дивитися з тою облудною шанобою, з тою врочистою повагою, в якій стільки приховуваної радости зі шкоди ближнього? Як мало, по суті справи, мають люди найпримітивнішого такту! Такі факти слід приймати з найбуденнішою міною, з певною розсіяністю і зневажливістю, інгерентною цим справам. Слід легко переходити над цим до порядку денного, неначе б мугикаючи собі щось під носом, так, як я легко й безтурботно над цим переходжу. Може тому я трохи непевний у ногах і мушу ставити стопи поволі й обережно, стопа перед стопою, і дуже вважати на напрямок. Так легко збочити при такому стані справ. Читач зрозуміє, що я не можу бути надто виразним. Моя форма екзистенції у високій мірі здана на здогадність і вимагає під цим оглядом багато доброї волі. Я буду неодноразово до неї апелювати, до дуже тонких її відтінків, про які можна нагадати лише певним дискретним морганням, утрудненим для мене, зокрема, з приводу негнучкости маски, відвиклої від мімічних рухів. Зрештою, я нікому не накидаюся, я далекий від того, щоб розпливатися від вдячности за азиль, вділений мені ласкаво у чиїйсь здогадності. Я квитую з цієї концесії без зворушення, холодно і з повною байдужістю. Не люблю, коли мені хтось разом з добродійством розуміння презентує рахунок вдячности. Найкраще трактувати мене з певною легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариськи. Під цим оглядом мої поштиві, прості духом колеги з контори, молоді колеги з управи, втрапили у властивий тон.

Я часом заходжу туди за звичкою, біля першого числа кожного місяця, і тихо зупиняюся при балюстраді, чекаючи, аж мене зауважать. Тоді розіграється ось яка сцена. В якусь хвилину голова управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, дає очима знак урядникам і раптом говорить, дивлячись мимо мене в порожнечу повітря, з рукою біля вуха: — Якщо мене не обманює слух, то це ви, пане раднику, десь тут між нами у кімнаті! — Його очі, вчеплені за порожнечу високо надо мною, починають косувати, коли він це говорить, лице — каверзно усміхнене. — Я почув якийсь голос із небес і відразу собі подумав, що то мусить бути наш коханий пан радник! — кричить він голосно, з надсадою, як до когось дуже далекого. — То зробіть же якийсь знак, скаламутьте хоча б повітря в тому місці, де висите. — Годі жартувати, пане Кавалкевич, — кажу я йому тихо, прямо в лице, — я прийшов по мою пенсію. — По пенсію? — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали: по пенсію? Та ви жартуєте, коханий пане раднику. Вас уже давно викреслили з пенсійного листа. Як довго ще ви хочете отримувати пенсію, шановний добродію?