Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

На тому самому, що й ми, поверсі будинку, у вузькому й довгому крилі від подвір'я живе Едзьо зо своєю родиною.

Едзьо вже давно не малий хлопець. Едзьо — дорослий мужчина з гучним чоловічим голосом, яким він інколи співає оперні арії.

Едзьо має схильність до огрядности, однак, не до тої губчастої й м'якої форми, а радше до атлетичної і мускулистої її відміни. В руках він сильний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, зовсім звироднілі і безформні, не здатні до вжитку.

Коли подивитися на Едзьові ноги, то, по суті, невідомо, в чому полягає те дивне каліцтво. Виглядає воно так, неначе б вони мали забагато суглобів між коліном і кісткою, щонайменше на два сустави більше, ніж нормальні ноги. Нічого дивного, що в тих понаднормових суставах вони жалюгідно заламуються, і то не тільки на боки, але й допереду, й у всіх напрямках.

Тож Едзьо рухається за допомогою двох милиць, милиць досконалої роботи, гарно політурованих на червоне дерево. Тими милицями він щодня сходить униз купувати газету, і це — його єдина прогулянка і єдина різноманітність. Прикро дивитись на його переправу через сходи. Його ноги нерегулярно вибочуються то вбік, то взад, заламуються в несподіваних місцях, а стопи, як кінські копита, короткі й високі, стукотять, мов колоди, по дошках. Проте, опинившись на площині, Едзьо несподівано змінюється. Він випростується, його торс кремезно здіймається, а тіло набирає розмаху. Спираючися на милиці, як на поручні, він викидає ноги далеко перед себе, і вони вдаряють з нерівним тупотом об землю, потім переносить милиці з місця, і з нового розмаху знову з силою викидається вперед. Такими кидками тіла здобуває він простір. Нераз, маневруючи милицями на подвір'ї, він може в надмірі сил, нагромаджених довгим сидінням, з воістину чудовою пасією демонструвати цю героїчну методу пересування — на подив служників з партеру та з першого поверху. Тоді його карк бубнявіє, під бородою зарисовуються дві фалди підборіддя, а в скісно зціпленому обличчі з затиснутими від напруження вустами крадькома з'являється болісна гримаса. Едзьо не має жодної професії ані зайняття, немов би доля, обтяжуючи його вагою каліцтва, взамін за це звільнила його тихцем від цього прокляття дітей Адама. В тіні свого каліцтва Едзьо в повній мірі користується цим винятковим правом на байдикування, і в тиші духу він задоволений своєю ніби приватною, індивідуально укладеною умовою з долею.

Проте, ми часто задумуємося над тим, чим заповнює собі час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу забирає в нього читання газети. Едзьо — читач ґрунтовний. Від його уваги не втече жодна нотатка ані жодний анонс. А коли він доб'ється-таки до останньої сторінки, не чекає його в решті дня нудьга, о, анінайменше! Лишень тоді починається справжня праця, якою Едзьо вже наперед тішиться. По полудні, коли інші кладуться на пообідню сплячку, Едзьо виймає свої великі, грубі книги, розкладає на столі край вікна, готує клей, пензель і ножиці, і починає свою милу й цікаву працю викроювання найбільш цікавих статтів та втілювання їх на засаді певної системи у свої книги. Милиці на всякий випадок стоять готові, сперті на парапет вікна, але Едзьо не потребує їх, бо все має напохваті, і так, серед копіткої праці, спливає кілька годин до підвечірка.

Щотретій день Едзьо голить свій рудий заріст. Він любить цю чинність і весь її реквізит: гарячу воду, спінене мило і гладку, лагідну бритву. Розробляючи мило, гострячи бритву о шкіряний пояс, Едзьо невчено й невигадливо співає, але робить це безпретенсійно і на повні груди, а Аделя стверджує, що він має приємний голос.

Однак, у Едзьовому домі не все, крім сказаного вище, в порядку. Між ним і батьками панує там, на жаль, якась дуже серйозна несумісність, тло й підложжя якої невідомі. Ми не будемо повторювати домисли й плітки, обмежуючись емпірично перевіреними фактами.

Це трапляється, як правило, під вечір, у теплій порі року, коли Едзьове вікно відкрите — до нас доходять відголоси тих непорозумінь. Властиво, ми чуємо лише одну половину діялогу, а саме, партію Едзя, бо репліки його антагоністів, схованих у дальших комірках помешкання, до нас не долинають.

Важко з цього здогадатися, що закидають Едзьові, але з тону його реакції можна робити висновок, що його дістали до живого, довели мало не до крайности. Слова його — ґвалтівні й нерозважні, продиктовані надмірним хвилюванням, але тон, хоч ніби й роздратований, все ж таки нужденно-боягузливий.

— Ну, так, — волає він плаксивим голосом, — ну, і що з того?.. — Коли вчора? — Неправда! — А якщо й так? — Ну, то тато бреше! — І так це тягнеться мало не три чверті години, урізноманітнені хіба що вибухами Едзьового жалю й обурення, коли він б'є себе в голову і рве на собі волосся з безпорадної люті.

Але часом — і ось де справжня пуанта тих сцен, яка заправляє їх специфічними дрижаками — стається те, на що ми чекали з завмерлим подихом. У глибині помешкання ніби щось валиться, з тріском відкриваються якісь двері, з гуркотом перевертаються якісь меблі, потім долинає несамовитий крик Едзя.

Ми слухаємо це, нажахані і засоромлені, але й з неймовірним задоволенням, яке будиться на думку про дикий і фантастичний ґвалт, звершений над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах, молодика.

В сутінках, коли посуд після ранньої вечері вже вимито, Аделя сідає на ґанку з боку подвір'я, недалеко від Едзьового вікна. Два довгі, двічі зрізані ґанки, оббігають подвір'я, один на партері, другий на висоті першого поверху. У шпарах тих дерев'яних бальконів росте трава, а в одній щілині між балками вистрілює навіть маленька акація і високо хилитається над подвір'ям.

Крім Аделі, сидять де-не-де перед своїми дверима сусіди, звисаючи з крісел і з стільчиків, невиразно в'янучи у присмерку, сидять, повні денної втоми, мов зав'язані німі мішечки, які чекають, коли-то їх лагідно розв'яже присмерк.

Внизу подвір'я швидко просякає темрявою, хвиля за хвилею, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше внизу все звуглюється й жалобно чорніє — воно світиться ясне, дриготливе й миготливе, тьмарячись від невиразних кажанячих польотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там муравлиться від тих швидких, зажерливих мурашок, які розбирають, розносять на шматочки субстанцію речей, об'їдають її аж до білих кісток, до скелету і ребер, що маячливо фосфоризують на тому сумному побойовиську. Ті білі папери, шмаття на смітнику, ті неперетравлені пищалі світла найдовше зостаються в хробачливій темряві і не можуть закінчитися. Раз-по-раз здається, що присмерк уже поглинув їх, а потім вони знову ще є і світяться, щохвилини гублять їх повні вібрації й мурашок очі, але вже не можна відчути ріжницю між цими рештками речей і роїннями ока, яке власне тоді починає лихоманити, як уві сні, аж кожен сидить у власній аурі, мов у хмарі комарів, обтанцьований зоряним ройовиськом, пульсуючим мозком, маячливою анатомією галюцинації.

Тоді з дна подвір'я починають підніматися ті жилки повівів, які ще не впевнилися у своїй екзистенції і вже відмовляються від неї, перш ніж дійдуть до нашого обличчя, ті смуги свіжости, якими підбита зісподу, мов шовковою підшивкою, фалдиста літня ніч. І в той час як на небі запалюються миготливі і постійно здмухувані перші зорі, дуже повільно розділяється той душний вельон присмерку, який витканий з вирування і маячінь, і відкривається з зідханням літня ніч, глибока і повна у своїй глибині зоряного мулу і далекого райкання жаб.

Аделя без світла кладеться до ліжка, в зім'яту й зібгану з попередньої ночі постелю, і ледве вона приплющує повіки, як починається гонитва по всіх поверхах і всіх помешканнях будинку.

Тільки для невтаємничених літня ніч — то відпочинок і забуття. Тільки-но закінчуються чинності дня, і спрацьований мозок хотів би заснути й забутися, починається безладна крутанина, переплутаний, велетенський розгардіяш липневої ночі. Всі помешкання дому, всі кімнати і комори наповнюються гомоном, мандрівками, входами й виходами. У всіх вікнах стоять настільні лямпи з умбрами, навіть коридори — ясно освітлені, і двері відчиняються й зачиняються без устанку. Одна велика, безладна, напівіронічна розмова плететься й галузиться серед постійних непорозумінь через усі комори цього вулика. На поверсі не знають достеменно, про що йдеться тим з партеру, посилають посланців з ретельними інструкціями. Летять кур'єри крізь усі помешкання, сходами догори, сходами вниз, забувають по дорозі інструкцію, постійно відкликувані назад по нові веління. І завжди є щось на доповнення, завжди ще одна справа залишається не вияснена, і вся ця крутанина серед сміхів і жартів не доходить до розв'язку.