Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

— Це лікареві двері, — шепнула, — заходьте.

Лікар Ґотард прийняв мене, стоячи посеред покою. Був малого зросту, широкоплечий, чорноволосий.

— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав. — Вислали на станцію санаторського візка, а ви приїхали іншим потягом. Ба! Залізничне сполучення не найліпше. Як почуваєтесь?

— Батько ще живий? — запитав я, зводячи неспокійний погляд на його усміхнене обличчя.

— Живий, звичайно, — спокійно витримав він мій тривожний погляд. — Зрозуміло, в зумовлених обставинами межах, — додав, мружачи очі. — Ви ж бо знаєте, як і я, що з погляду вашого дому, з погляду вашої вітчизни — батько помер. Цього не можна повністю відшкодувати. Та його смерть дещо затьмарює й тутешнє буття.

— А сам батько не знає, не здогадується? — спитав я пошепки. Лікар Ґотард заперечливо похитав головою.

— Не хвилюйтеся, — мовив притишеним голосом. — Наші пацієнти не здогадуються, вони не можуть здогадатися… Адже весь фокус полягає в тому, — додав, готовий на пальцях, уже піднятих, демонструвати його механізм, — що ми поточили час у зворотному напрямку. Маємо тут відставання у часі на певний інтервал, величину якого неможливо визначити. Вся справа у звичайному релятивізмі. Тут просто батькова смерть іще не настала — та смерть, яка спіткала його у вашій вітчизні.

— У такому разі, — сказав я, — батько зараз або вмирає, або й цілком при смерті…

— Ви не розумієте, — поблажливо й водночас нетерпляче Ґотард відрік. — Ми відновлюємо тут минулий час з усіма його можливостями, тобто і з можливістю одужання. — Він дивився на мене з усміхом, тримаючись за бороду. — А зараз, напевне, захочете побачитися з батьком. Згідно з вашим розпорядженням, ми зарезервували друге ліжко у батьковій кімнаті. Я проведу вас.

Як тільки ми вийшли до темного коридору, лікар Ґотард почав говорити пошепки. Я ще зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах повстяні пантофлі.

— Це ми дбаємо, щоб наші пацієнти добре висиплялися, ощаджуємо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають тут жодного ліпшого заняття. — Він спинився під котримись дверима, приклав пальця до вуст.

— Заходьте тихо, — батько спить. Ви теж лягайте. Це найкраще, що можете зараз зробити. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи шалене серцебиття. Натиснув клямку, двері подалися, відхилилися, як беззахисно розкриті уві сні вуста. Я ввійшов досередини. Кімната була майже порожня, сіра і гола. Під маленьким віконцем у пишній постелі на простому дерев'яному ліжку спав мій батько. Його глибокий віддих видобував із глибини сну цілі поклади хропіння. Вся кімната, здавалося, була викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а тим часом прибували нові й нові партії. Я, зворушений, дивився на схудле й змізерніле батькове обличчя, поглинуте працею хропіння, обличчя, котре, покинувши у глибокому трансі свою земну оболонку, десь на далекому березі сповідалося урочистим відлічуванням миттєвостей свого буття.

Другого ліжка не було. Від вікна віяло пронизливим холодом, і грубка теж не була напалена.

«Не надто тут піклуються пацієнтами, — подумав я. — Таку хвору людину покинуто на поталу протягам! І ніхто, певно, тут не прибирає. Грубий шар пилу встеляв підлогу, вкривав тумбочку з ліками та склянкою охололої кави. У буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось поживнішого дають саму чорну каву! Втім, проти їхнього головного благодіяння — обернення часу — це нікчемна дрібничка…»

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не збудився. Тільки його хропіння, мабуть, зависоко вже згромаджене, зійшло на октаву нижче, зрікшись своєї декламаційної високольотності. Хропіння стало мовби приватним, як для власного вжитку. Я підгорнув довкола батька перину, якомога оберігаючи його від протягу з вікна. Невдовзі заснув біля нього й сам.

Коли я прокинувся, у кімнаті запали сутінки. Батько сидів уже вбраний при столі і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Був убраний у ще новий чорний костюм з англійського сукна, який справив собі минулого літа. Мав трохи недбало зав'язану краватку.

Зауваживши, що я не сплю, батько мовив із приємною посмішкою на зблідлому від хвороби обличчі;

— Юзефе, я щиро втішився, що ти приїхав. От несподіванка! Я почуваюсь таким самотнім. Правда, у моєму становищі не гоже скаржитися, я пройшов уже й гірші речі, так що коли б упадав у facit з усіх справ… Але досить того. Уявляєш, уже першого дня мені тут подали чудовий filet de boeuf із грибами. Юзефе, це був пекельний шмат м'яса. Застерігаю тебе якнайнастійливіше — якби тобі коли-небудь подали filet de boeuf… Досі чую вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Зовсім не міг собі дати ради. Але мушу тобі оповісти одну новину, — продовжував він. — Не смійся, я тут винайняв приміщення для крамниці. Так. І вітаю себе з тою ідеєю. Знаєш, я дуже нудився. Ти навіть не уявляєш, що за нудьга тут панує. А так маю принаймні приємне заняття. Не вигадуй собі жодних розкошів. Де вже там. Приміщення далеко скромніше за нашу давню крамницю. Просто буда у порівнянні з тим. У нас у місті я б посоромився такої ятки, але тут, де ми настільки змушені поступитися своїми претензіями — чи не так, Юзефе?.. — він гірко всміхнувся. — Але й так якось живеться.

Мені зробилось не по собі. Я засоромився батькового зніяковіння — він зауважив, що невірно висловився.