Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Замість відповіді мій батько підніс свисток до вуст і свиснув… Як ніби підслухували у шпарку від ключа, раптово постали чотири стрункі молодики і вишикувалися під стіною. Кімната посвітліла від блиску їхніх шоломів, а вони, ставши по-військовому, темні і засмаглі під ясними шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великого, оплетеного лозою, слоїка, повного пурпурової рідини, і поки Аделя здолала їм перешкодити, вже збігли з тупотом зі сходів, забравши дорогоцінний трофей. Двоє інших, віддавши військовий салют, віддалилися за тамтими.

Якусь хвилю здавалося, що Аделя вчинить щось несамовите, такі вогні метали її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком опинився на підвіконні та розпростер руки. Ми кинулися до нього. Ринок, засіяний вогнями, роївся від кольорового натовпу. Під нашим будинком вісім пожежників розтягнули в колі велику парусину. Батько оглянувся ще раз, зблиснув цілою пишністю обладунку, салютуючи нам мовчки, потім з простертими руками, світлий, як метеор, скочив у ніч, що пломеніла тисячами вогнів. Це була така чудова картина, що ми всі в захваті заплескали в долоні. Навіть Аделя, тамуючи свою образу, аплодувала цьому стрибкові, виконаному з такою елегантністю. Мій батько тимчасом м'яко зіскочив з простирадла і, струснувши з хрускотом бляшаною шкаралупою, став на чолі колони, яка, виходячи по двоє, розгорнулася в марші довгою лінією і віддалялася поволі вздовж шпалери натовпу, блискаючи мідними бляшанками касок.

Переклав Микола ЯКОВИНА

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Друга осінь

З чималого наукового доробку, якому мій батько віддавав такі нечасті хвилини спокою та внутрішньої рівноваги поміж рясними ударами поразок і катастроф бурхливого авантюрного життя, наймилішими його серцю були праці з порівняльної метеорології, зокрема дослідження специфічного, повного найсвоєрідніших особливостей клімату нашої провінції. Саме він, мій батько, заклав основи фахового аналізу кліматичних явищ. «Нарис загальної систематики осені» витлумачив раз і назавжди суть пори року, яка в нашому провінційному кліматі набирає затяжної, розгалуженої, паразитично розрослої форми, що під назвою «китайського літа» простягається далеко вглиб наших кольорових зим. Що тут ще казати? Він перший визначив похідний, вторинний характер цього пізнього явища, котре було не чим іншим, як певного ґатунку отруєнням клімату міазмами перезрілого і звироднілого барокового мистецтва, позгромаджуваного у наших музеях. Музейне мистецтво розкладається в нудьзі й забутті, цукруватіє, застоюється, наче старі варення, пересолоджує наш клімат і спричиняє малярійну пропасницю, кольорові шаленства, якими агонізує затяжна осінь. Краса — то недуга, повчав мій батько, то якийсь дрож таємничої інфекції, темне віщування посталого з глибин досконалості розкладу, вітаного зітханням найглибшого щастя.

Нехай кілька принагідних суттєвих зауважень про наш провінційний музей прислужаться до ліпшого зрозуміння справи… Початки його сягають XVIII століття і пов'язані з дивовижним колекціонерським запалом отців василіанів, які нагородили місто паразитичним наростом, що обтяжував місцевий бюджет надмірним і непродуктивним видатком. По низці років скарбниця Республіки, відкупивши за безцінь зібрання в зубожілого ордену, великодушно розтринькувала кошти на його опіку, демонструючи гідне королівської резиденції меценатство. Але вітці міста вже наступної генерації були значно практичніші і не затуляли очей на господарські потреби: після марних переговорів з кураторією колекції архікнязя, котрій силкувалися відпродати музей, вони замкнули його й ліквідували правління, призначивши останньому хранителю довічну пенсію. Під час переговорів експерти без усякого сумніву ствердили, що вартість зібрання грубо переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці набули у хвалебному завзятті немало фальсифікатів. Музей не мав жодного твору першорядного майстра, зате цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі лише фахівцям, забуті глухі завулки історії мистецтва.

Дивна річ: поштиві монахи мали мілітарні уподобання, більшість картин була баталістичного змісту. Спалені золоті сутінки мерхли на зітлілих від старості полотнах, де флоти галер і каравел, старі забуті армади трухлявіли в затоках без відпливу, гойдаючи на понадиманих вітрилах велич давно щезлих республік. Під закіптюженими й потемнілими лаками вгадувались ледь помітні обриси кінних сутичок. Крізь пустку погорілих кампаній, під темним і трагічним небом тяглися в грізній тиші поперемішувані кавалькади, охоплені зусібіч купчастою висипкою артилерійського вогню.

На картинах неаполітанської школи без кінця старіється смаглий і вуджений післяполудень, немов побачений крізь темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в'яне на очах у тих пропащих краєвидах, як у переддень космічної катастрофи. І тому такі жалюгідні усмішки і жести золотавих рибачок, що з манірною чарівністю продають в'язки риб мандрівним комедіантам. Цілий той світ давно рокований і давно минулий. Звідтіля та безмежна насолода останнього жесту, котрий ще триває — незрозумілий самому собі, все ще повторюваний, уже неповторний.

А далі ще в глибині цього краю, заселеного безтурботним племенем блазнів, арлекінів та птахоловів з клітками, у цьому неповажному і нереальному краї малі турчанки розпляцковують пухкими руками розкладені на дошках медівники, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах носять повного галасливих голубів коша на палиці, що злегка вгинається під воркітливим крилатим вантажем. А ще глибше на самому крайчику вечора, на останньому відтинку землі, де на межі тьмяно-золотистої порожнечі хитається прив'ялий пучок аканту, — все ще точиться картярська гра, остання людська ставка перед великою ніччю.

Весь той розпродаж старої краси піддано болісній дистиляції під тиском літ, повних нудьги.

— Чи зможете зрозуміти, — питав мій батько, — розпач приреченої краси, її дні і ночі? Знову безупинно поривається вона до облудних торгів, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і юрмисті аукціони, захоплюється диким азартом, грає на baissê[3], шпурляє жестом марнотрата, гайнує своє багатство, щоб, тверезіючи, зауважити, що все це даремно і не виходить поза замкнене коло приреченої досконалості, і не гамує болісного надміру. Не дивно, що нетерплячість, безпорадність краси мусила врешті віддзеркалитися у нашому небі, розгорітися полум'ям над нашим обрієм, виродитись в атмосферні фокуси, у велетенські й фантастичні хмарні аранжементи, які я називаю нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — не що інше, як хворобливий міраж, випромінений у гігантській проекції на наше небо вмираючою, ув'язненою красою наших музеїв. Ота осінь — то великий мандрівний театр, оманливий своєю поетичністю, величезна кольорова цибуля, що лущиться лушпина за лушпиною щораз новою панорамою. Ніколи не досягти ніякої суті. За кожною кулісою, коли вона зів'яне і згорнеться із шелестом, з'явиться нова осяйна картина, якусь мить жива і правдива, поки, гаснучи, не зрадить свого паперового походження. І всі перспективи виявляться мальовані, і всі панорами — з картону, і лише запах справжній, запах в'янучих куліс, запах великого гардероба, повного гриму і ладану. А в присмерку — великий розгардіяш і мазанина лаштунків, покидані жужмом костюми, серед яких без кінця вештаєшся, як серед шурхоту зів'ялого листя. Велике безладдя, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у клаптях картин і повниться рипінням блоків. Поспішна гарячка, задиханий і пізній карнавал, паніка досвітніх бальних залів та вавілонська вежа масок, які не можуть втрапити до своїх справжніх шат.

Осінь, осінь, александрійська епохо року, що згромадиш у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 діб сонячного оберту. О старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори! Передполудні, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги! Ах, день осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітюри всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього — це вступ до старого роману. Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене й медяне небо, у тьмаву, смутну й пізню солодкавість світла. Яких нових пригод зазнає Дон Кіхот у Сопліцові? Як укладеться життя Робінзонові після повернення до рідного Болехова?

У задушливі й застиглі, золоті від зірниць вечори вичитував нам батько уривки зі свого манускрипту. Поривчий політ ідеї дозволяв йому хвилями забувати про грізну присутність Аделі.

Прилинули теплі молдавські вітри, насунуло велике жовте одноманіття, те солодке ялове віяння з півдня. Осінь не відступала. Наставали дедалі кращі й леткі, наче мильні бульбашки, дні й кожний видавався так до краю шляхетним, що всяка хвиля тривання була чудом надмірним і ледь не болісним.

У тиші глибоких і гарних днів змінювалась непомітно тканина листків, аж певного дня дерева постали в солом'яному вогні цілком здематеріалізованого листя, в красі легкій, як відцвілі пелюстки, як наліт кольорових конфетті — прекрасні пави й фенікси, котрі мусять лишень схитнутись і затріпотіти, щоб струсити те досконале, легше від папірчика, злиняле та непотрібне вже пір'я.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.