Розділ «Цинамонові крамниці»

— Чи відомо вам, — говорив він приглушеним голосом, — що мій брат внаслідок довгої і невиліковної хвороби поступово перетворився на згорток гумових кишок, що моя бідна кузина вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному створінню безконечних колискових пісень зимової ночі? Чи може бути щось сумніше, ніж людина, перетворена на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорганізація їхніх почуттів, яка втрата усіх надій, що покладалися на обдарованого юнака! Одначе вірна любов бідної кузини супроводжувала його і в тій недузі.

— Ох! Не можу більше, не можу того слухати! — заголосила Польда, перехиляючись на кріслі. — Вгамуй його, Аделю…

Дівчата повставали, Аделя підійшла до батька і, наставивши пальця, вдала, що хоче його лоскотати. Батько отетерів, замовк і, повний жаху, позадкував перед наставленим дратівним пальцем Аделі. Вона ішла за ним, не зупиняючись, погрожувала йому отруйним пальцем і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина позіхнула, потягуючись. Обнявшись з Польдою, вони дивилися одна одній в очі й усміхалися.

Переклав Іван ГНАТЮК

Німрод

Цілий серпень того року я пробавився з чудесним маленьким песиком, який одного дня знайшовся на підлозі нашої кухні, нездолящий і писклявий, пахнучий ще молоком і цуценяцтвом, з несформованою, круглявою, тремтячою голівкою, з лапками, розчепіреними на боки, як у крота, і з найделікатнішою, м'якесенькою шерстю.

З першого ж погляду здобула собі та крихточка життя увесь захват, увесь ентузіязм хлоп'ячої душі.

З якого неба впав так несподівано цей улюбленець богів, миліший серцю від найгарніших забавок? І як то старі, зовсім-таки нецікаві мийниці впадають інколи на такі гарні ідеї і приносять з передмістя, — о цілком ранішній, трансцендентально ранковій годині, — такого-от песика до нашої кухні?

Ах! я був ще — на жаль — неприсутній, ненароджений з темного лона сну, а те щастя вже здійснилося, вже чекало на нас, недолужно лежаче на холодній підлозі кухні, недоцінене Аделею і домівниками. Чому не збуджено мене раніше!? Тарілочка молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, свідчила, на жаль, також і про назавжди втрачені для мене хвилини минулого, про розкоші названого материнства, у яких я не брав уділу.

Але передо мною лежала ще ціла прийдешність. Який же безмір випробувань, експериментів, відкриттів розгортався тепер! Секрет життя, найсуттєвіша його таємниця, зведена до цієї простішої, підручнішої й іграшкової форми, відкривалася тут перед ненаситною цікавістю. То було непередавано цікаво — мати на власність таку дещицю життя, таку часточку споконвічної таємниці в такому забавному й новому вигляді; то будило безконечну допитливість і приховану шану — своєю чужістю, несподіваною транспозицією того самого, що й у нас, вогника життя на форму, відмінну від нашої, тваринну.

Тварини! Мета ненаситної цікавости, екземпліфікації загадки життя, мов би створені для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатство і ускладненість на тисячу калейдоскопічних можливостей, кожна з яких доведена до якоїсь парадоксальної крайности, до якоїсь вибуялости, повної характеру. Не обтяжене сплетом еготичних інтересів, що їх мають міжлюдські стосунки, відкривалося серце, повне симпатії, до чужих еманацій вічного життя, — повне любовної, співпрацюючої допитливости, яка була замаскованим голодом самопізнання.

Песик був оксамитний, теплий і пульсуючий маленьким, поспішним серцем. Мав два м'якенькі клаптики вух, голубуваті, каламутні очка, рожевий писочок, до якого можна було без жодної небезпеки вкласти пальця, делікатні і невинні лапки із зворушливою рожевою бородавочкою ззаду, над стопами передніх ніг. Тими ногами він влазив, жадібний і нетерплячий, до миски з молоком, хлептав напій рожевим язичком, щоб, наситившись, жалісно підняти маленьку мордочку з крапелькою молока на бороді і недолуго вибрьохатися з молочної купелі.

Хода його була незграбним заточуванням, боком навскіс, у невирішеному напрямку, по лінії трохи п'яній і хисткій. Домінантою його настрою була якась невизначена й основоположна жалібність, сирітство й безпорадність — нездатність заповнити чимнебудь порожнечу життя поміж сенсаціями поживків. Об'являлось це в безпляновості й непослідовності рухів, в ірраціональних нападах ностальгії з жалібним скімленням і неспроможністю знайти собі місце. Навіть ще в глибині сну, в якому потребу на щось опертися і до чогось притулитися він мусів заспокоювати, вживаючи для цього власну свою особу, скручену в тремтячий клубочок, — не покидало його почуття осиротіння і бездомности. Ах, життя, — молоде і вутле життя, випущене з надійної темряви, з притульного тепла материнського лона у великий і чужий, світлий світ, — як же щулиться воно й сахається, як цурається прийняти ту імпрезу, яку йому пропонують, — повне осоруги й знеохочення!

Але поволеньки малий Німрод (він отримав був це горде й войовниче ім'я) починає відчувати смак життя. Виключна опанованість образом материнської праодности поступається чарові багатоманіття.

Світ починає ставити на нього свої пастки: незнаний, а чаруючий смак різних наїдків, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, на якому так добре влягтися, рухи власних члеників, власні лапки, хвостик — фіґлярний заводіяка до забави з самим собою, пестощі людської руки, під якими звільна дозріває певна свавільність, веселість, що розпирає тіло і народжує потребу в зовсім нових, різких і ризикованих рухах, — все це підкуповує, переконує і підохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, що йому тут підсувають, попри видимість новизни, є, по суті, тим, що вже було, — було багато разів, — безконечно багато разів. Його тіло впізнає ситуації, враження і предмети. По суті, все це не так уже його й дивує. Перед лицем кожної нової ситуації він дає нурка у свою пам'ять, у глибоку пам'ять тіла, і шукає навпомацки, гарячково, — і буває, що знаходить у собі відповідну, вже готову, реакцію: мудрість поколінь, складену у його плазмі, у його нервах. Знаходить якісь вчинки, рішення, про які й сам не знав, що вони в ньому дозріли, що лиш чекали на те, аби вискочити.

Сценерія його молодого життя, кухня з духмяними цебрами, з витирачками, які так чудернацько й інтригуюче пахнуть, з талапканням Аделиних пантофликів, з її галасливою крутаниною, — більше його не лякає. Він вже звик вважати її своєю доменою, задомовився в ній і почав розвивати стосовно неї неясне почуття приналежности, вітчизни.

Хібащо несподівано спадав на нього катаклізм у вигляді шурування підлоги — повалення законів природи, хльости теплого лугу, що підмивають усі меблі, і грізне шургання Аделиних щіток.

Але небезпека минає, щітка, сумирна й нерухома, тихо лежить у кутку, сохнуча підлога мило пахне мокрим деревом. Німрод, знову повернений до своїх нормальних прав і до свободи на власному терені, відчуває живу охоту хапати зубами старий коц на підлозі і торгати ним з усієї сили направо й наліво. Втихомирювання стихій наповнює його невимовною радістю.

Та ось він стає, як укопаний: перед ним, за яких три песячих кроки, посувається чорна машкара, потвора, що швидко суне на прутиках багатьох покарлючених ніг. Потрясений до глибини Німрод поводить зором за скісним курсом блискучого страховида, напружено стежачи за цим пласким, безголовим і сліпим тулубом, несеним несамовитою рухливістю павучих ніг.