Розділ «Цинамонові крамниці»

Їх ледь освітлені, темні і урочисті інтер'єри були просякнуті запахами фарб, лаку, ладану, ароматом далеких країв і рідкісних тканин. Там можна було знайти бенгальські вогні, чародійські скрині, марки давно загинулих країн, китайські перебивні малюночки, індиго, каніфоль з Малабару, яєчка екзотичних комах, папуг, туканів, живих саламандр і василісків, корінь мандрагори, нюрнберзькі механізми, гомункулусів в горшках, мікроскопи й люнети, а перш за все — рідкісні та особливі книги, повні чудернацьких малюнків і приголомшуючих оповідей старі фоліанти.

Пам'ятаю тих старих та достойних торгівців, котрі в тактовному мовчанні, з опущеними очима обслуговували клієнтів і були мудрі та поблажливі щодо всіх їх найпотаємніших бажань. Але перш за все була там книгарня, де я одного разу мав нагоду розглядати рідкісні та заборонені друки, публікації таємних клубів, котрі здіймали заслону з таємниць нестерпних та п'янких.

О, як рідко трапляється нагода з малою, проте достатньою сумою грошей, відвідати ті крамниці. І, не дивлячись на всю важливість довіреної нашій ревності справи, упускати цієї нагоди я не міг.

Згідно з моїми розрахунками, щоб добратися до вулиці нічних крамниць, слід було пірнути в бічну вуличку а потім минути на ній два чи три провулки. Це віддаляло мене від мети, але запізнення можна було б надолужити, якщо повертатись шляхом на Соляні Жупи.

Окрилений бажанням відвідати цинамонові крамниці, я звернув у відому мені вулицю і більш летів, ніж йшов, хоч слідкував, щоб не збитись з дороги. Так минув вже третій чи четвертий провулок, а жаданої вулиці не було. Та й вулиці були якісь не такі. Жодного натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої ніде не мали вхідних брам, тільки щільно замкнені, більматі від відблисків місяця вікна. З другого боку цих будинків, — міркував я про себе, — повинна бути справжня вулиця з входом. Занепокоєно додав кроку, в душі вже нехтував з наміру відвідати ті крамниці. Лиш би чимдуж вибратися звідси в більш знайомі околиці міста. Охоплений тривогою — де ж вона мене виведе? — я наближався до кінця вулиці. І вийшов на широкий, рідко забудований, дуже довгий та прямий гостинець. Тут я зразу ж відчув подих широкого простору. При дорозі чи в глибині садочків стояли мальовничі вілли — чепурні будинки багатіїв. В проміжках між ними виднілись парки і мури садів. Картина віддалено нагадувала вулицю Лішнянську в її нижньому, рідко відвідуваному кінці. Розпушене тисячами баранців, срібною лускою неба місячне світло було блідим, проте ясним, як день — і тільки парки та сади чорніли в цьому срібному краєвиді.

Більш уважно приглянувшись до одного з будинків, я прийшов до висновку, що переді мною задня, а тому ніколи не бачена мною сторона гімназії. Я, власне, підходив до брами, котра, на мій подив, була відчинена, сіни освітлені. Ввійшовши, я опинився на червоному хіднику коридора. Я розраховував непомітно прокрастись будинком і вийти передньою брамою, чим значно скоротити шлях.

Але згадав, що о пізній годині в класі вчителя Арента ще повинно йти одне з тих додаткових пізніх нічних занять, на які ми збиралися зимової пори, загорівшись шляхетним запалом оволодіти рисунком, яким надихав нас той чудовий вчитель.

Маленький гурт ревнителів майже губився в великому темному залі, на стінах котрого бовваніли і ламалися тіні наших голів, відкинуті двома малесенькими свічками, що горіли в шийках пляшок.

Чесно кажучи, тими годинами ми малювали мало, та й вчитель був не дуже вимогливим. Дехто приносив з дому подушки й укладався на лави, щоб впасти в обійми легкої дрімоти. І тільки найпильніші й далі малювали під самою свічкою, в жовтому кружальці її світла.

Як правило, в очікуванні вчителя ми довго нудились сонними розмовами. Аж нарешті відкрилися двері його кімнати і появлявся він — маленький, з красивою бородою, повний езотеричних усмішок, тактовних умовчувань і аромату таємничості. Він швидко зачиняв за собою двері кабінету, через які тієї хвилі за його спиною тиснувся натовп гіпсових тіней, класичних фрагментів, скорботних Ніоб, Данаїд і Танталідів — весь сумний і безплідний Олімп, який роками скнів в цьому музеї гіпсів. Сутінки тої кімнати ще вдень мутніли, сонно переливались від гіпсових мрій, порожніх поглядів, блідих овалів і спрямованих в ніщо задум. Деколи ми полюбляли наслуховувати під дверима тишу, повну зітхань і шептів того крушіючого в павутинні руйновища, того розпадаючого в нуді і одноманітності присмерку богів.

Сповнений гідності вчитель статечно походжав вздовж пустих лав, серед котрих ми, розкидані малими групками, щось малювали в сірому відсвіті зимової ночі. Було затишно і сонно. Де-не-де мої товариші укладалися спати. В пляшках поволі догасали свічки. Вчитель поринав в глибоку, повну старих фоліантів, старомодних ілюстрацій, естампів та друків шафу. Між езотеричних жестів показував нам старі літографії вечірніх пейзажів, нічних гущавин, чорних алей зимових парків на білих місячних доріжках.

В сонних розмовах непомітно точився час, і біг нерівномірно, немов зав'язував на рівному плині годин вузли і раз за разом ковтав цілі шматки його тривання. І ось незбагненно, без переходу, ми вже зграйкою повертаємось по білій засніженій алеї, облямованій чорними сухими хащами кущів, додому. І йдем молочним оманливим днем далеко за північ вздовж волохатого берега темряви, зачіпаємо ведмеже хутро гущини, що потріскує ясної безмісячної ночі у нас під ногами. Розпорошена в білизні того світла, витрушена з снігу, з білого повітря, з молочного простору, ніч — як сірий папір естампу, на котрому глибокою чорнотою плетуться крески і шрафірунки густих чагарів. Тепер, далеко за північ, вона відтворює серії ноктюрнів, нічних штихів вчителя Арента, розвиває його фантазії далі.

В чорній гущині парку, в волохатих хутрах хащів, у воросі крихкого ріща подекуди темніють ніші — повні снувань, таємних жестів, безладних розмов на мигах гнізда найглибшої пухнастої чорноти, В них затишно і тепло. Ми в своїх волохатих пальто забираємся туди на літній м'який сніг, їмо горіхи, яких вдосталь в ліщинових гущах тієї ярої зими. Зарослями прослизають і принюхуються пухнасті й витягнуті на своїх коротких лапках куниці, ласиці та іхневмони, від них чути кожухами. Напевно, між них не бракує і випатраних та лисих експонатів шкільного кабінету, котрі відчули цієї білої ночі в свому порожньому нутрі голос старого інстинкту, голос гону і повернулись до нетрів, щоб згоріти життям коротким й ілюзорним.

Але поволі фосфоресценція весіннього снігу мутніє і гасне й насувається густа досвітня темрява. Дехто з нас в темному снігу засинає, інші додибують в гущинах брам до своїх домівок, навпомацки забираються до темних покоїв, в сон батьків і братів, в глибоке сопіння, яке наздогнали на своїх опівнічних шляхах.

Ці нічні сеанси були для мене повні таємного чару, тому й тепер я не міг упустити нагоди заглянути до класу рисунку, постановивши, що затримаюсь там не більш, ніж на хвилю. Та коли почав підійматись задніми, повними гучного резонансу, кедровими сходами, то зрозумів, що я в чужому й невідомому мені крилі будинку.

Ані найменший шерх не порушував урочостої тиші. Коридори тут були обширні й вислані плюшевим килимом, вони вражали своєю вишуканістю. На їх заворотах світили маленькі, приглушені лампи. Проминувши одне таке коліно, я опинився в ще більшому коридорі, вбраному з пишнотою палацу. Одна його сторона широкими скляними аркадами відкривалась всередину житла. Зразу ж перед очима починалась і тікала в глибину довга, розкішно прибрана анфілада кімнат. Ковзнувши по шпалері єдвабної оббивки, позолочених зеркал, коштовних меблів і кришталевих люстр, погляд тонув в пухнастих нетрях старовинних, повних кольорового виру й мінливих арабесок, спутаних гірлянд і зацвітаючих квітів кімнат. Глибоку тишу порожніх салонів порушували тільки потайні погляди, якими обмінювались між собою зеркала, та сполохи арабесок, котрі пробігали вздовж стін високо по карнизах і губились в ліпних прикрасах білих стель.

З подивом і повагою я зупинився перед цією пишністю, здогадавшись, що моя нічна ескапада несподівано привела мене в директорське крило, до його приватного помешкання. Заворожено я стояв з калатаючим серцем, при найменшому звуці готовий до втечі. Як виправдав би я моє нічне шпигування, моє зухвале вторгнення? В якомусь з глибоких плюшевих фотелів незауважена та тиха могла сидіти донечка директора, щоб раптом підняти на мене понад книжкою свої очі — чорні спокійні очі пророчиці, погляду котрих ніхто з нас не міг витримати. Але якщо б я, не сповнивши прийнятого плану, повернув з середини шляху, то вважав би це боягузством. Зрештою, в повних розкоші покоях, освітлених притьмареним світлом цієї невизначеної пори, панував глибокий спокій. В аркадах коридору на другому кінці чималого салону виднілись великі склені двері на терасу. Навколо було тихо, і це додавало відваги. Мені вже здавалось не таким ризикованим спуститись ще парою сходин, які провадили до залу, кількома стрибками подолати великий коштовний килим і опинитись на терасі, з якої можна легко дістатися на добре відому мені вулицю.

Так і вчинив. Спустившись на паркет салону під великі пальми, які вистрілювали з вазонків аж до арабесок стелі, я помітив, що, власне кажучи, знаходжусь на нейтральному ґрунті, оскільки салон не має передньої стінки. Він був певного роду великою лоджією, з котрої кілька східців вело до міської площі. Це була ніби віднога площі, і деякі меблі стояли вже на бруці. Зіскочивши кількома камінними сходинами я, знову опинився на вулиці.

Сузір'я вже були над головою, зірки перекрутилися на другу сторону, але місяць, закутаний в перини хмарок, які осявались від його невидимої присутності, здавалось, зібрався в далеку дорогу і, заглиблений в свої складні небесні процедури, й не думав про світанок.

На вулиці чорніло кілька розбитих і розхитаних, як скалічілі, дрімаючі краби чи таргани, фіакрів. Візничий нахилився з високих кізлів. Мав дрібне, червоне і добродушне обличчя. «Їдем, паничу?» — запитав він. Повіз струснувся всіми суглобами та з'єднаннями свого багаточленного тіла й рушив.