Розділ «Цинамонові крамниці»

— Не про ті втілені непорозуміння, не про ті сумні пародії, мої любі, — плоди простацької, вульгарної нестриманості — хотів я сказати, заводячи мову про манекени, — я мав на думці щось інше.

Тут мій батько почав перед нашими очима будувати образ тієї, вимріяної ним, «generatio aeguivoca»[1], якогось покоління істот, лише наполовину органічних, якоїсь псевдовегетації і псевдофауни, наслідків фантастичної ферментації матерії.

— То були творіння, зовні подібні до живих істот, до хребетних, ракоподібних, членистоногих, але той зовнішній вигляд вводив в оману. Насправді то були істоти аморфні, без внутрішньої структури, виплоди імітаційної тенденції матерії; обдарована пам'яттю, вона за звичкою повторює раз прийняті зовнішні форми. Масштаб морфології, якій підлягає матерія, узагалі обмежений, і певний запас форм знову повторюється на різних поверхах буття.

Ті істоти — рухливі, вразливі на подразнення, однак далекі від справжнього життя — можна було отримати, залишаючи певні складні колоїди в розчинах кухонної солі. Ті колоїди за кілька днів формуються, організовуються у згустки субстанції, що нагадують собою нижчі форми фауни.

В істот, які виникли в такий спосіб, можна було встановити процес дихання, обмін речовин, але хімічний аналіз не виявляв у них навіть сліду білкових сполук, ані складників вуглецю взагалі.

Усі ті примітивні форми були ніщо проти багатства зовнішнього вигляду і пишності псевдофауни та флори, яка часом з'являється у певних, точно визначених середовищах. Тими середовищами можуть бути старі помешкання, перенасичені еманаціями багатьох життів і подій — використане повітря, багате на специфічний інгредієнт людських марень, — звалища, збагачені гумусом спогадів, туги, безплідної нудьги. На такому ґрунті ця псевдовегетація швидко й поверхово кільчилася, щедро й ефемерно паразитувала, виганяла короткочасні покоління, які раптово й буйно розцвітали, щоб одразу погаснути.

Шпалери в таких помешканнях мусять бути вже дуже зношені і знуджені безперервною мандрівкою по всіх інтонаціях ритмів; не дивно, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих роїнь. Серцевина меблів, їхня субстанція уже мусить бути розхитана, здеґенерована і податлива на гріховні спокуси: тоді на тому хворому, змученому і здичавілому ґрунті розцвітає, як прекрасна висипка, фантастична осуга, барвиста, буйна пліснява.

— Бачите, мої любі, — вів далі батько, — у старих будинках бувають кімнати, про які мешканці не пам'ятають. До них не навідуються місяцями, й вони в'януть, занедбані між давніми стінами, і трапляється, що замикаються у собі, заростають цеглою і, назавжди загублені в нашій пам'яті, поволі припиняють своє існування. Дверей, що ведуть до них з якогось помосту задніх сходів, челядь може так довго не помічати, що вони аж вростають, входять у стіну, яка стирає їхні сліди у фантастичному плетиві шпарин і тріщин.

— Якось раз на схилі зими, — говорив батько, — рано-вранці зайшов я до тих напівзабутих кімнат, яких не бачив кілька місяців, і був здивований їхнім виглядом.

З усіх шпар у підлозі, з усіх карнизів і ніш повиростали тонкі пагони й заповнили сіре повітря миготливим мереживом філігранного листя, ажурними заростями якоїсь теплиці, повної шепотів, блисків, коливань якоїсь облудної і блаженної весни. Довкола ліжка, під багатораменною лампою, уздовж шаф хиталися острівці делікатних дерев, які розбризкувалися яскравими мереживами, фонтанами мережаного листя, що струмували розпиленим хлорофілом аж до мальованого неба стелі… У квапливому процесі цвітіння у тому листі дерева розпускалися на очах, буяли ізсередини рожевим м'якушем і переливалися через вінця, гублячи пелюстки й розпадаючись у швидкоплинному відцвітанні.

— Я був щасливий, — казав мій батько, — від того несподіваного розквіту, який сповнив повітря миготливим шелестом, лагідним шумом, що, наче барвисте конфеті, переливався через тонке галуззя.

Я бачив, як із тремтливого повітря, з ферментації перенасиченої атмосфери виділяється і матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпадання фантастичних олеандрів, які сповнювали кімнату тихою хуртовиною великих рожевих грон квітів.

— Поки звечоріло, — закінчував свою мову батько, — не зосталося вже й сліду того пишного квітування. Уся та ілюзорна фата моргана була тільки містифікацією, витвором дивної симуляції матерії, яка намагається імітувати життя.

Мій батько того дня був на диво збуджений. Його очі, хитрі й іронічні, світилися запалом і гумором. Потім, раптово поважніючи, він знову повертався до своєї теми і розглядав безконечні форми та відтінки, яких набирала поліморфна матерія. Його захоплювали такі граничні, сумнівні й проблематичні форми, як ектоплазма сомнамбул, псевдоматерія, каталептична еманація мозку, що в деяких випадках виходила, траплялося, з уст сплячої людини, наповнювала всю кімнату як вибуяла, рідка тканина, астральне тісто, що перебуває на межі тіла й духу.

— Хто знає, — казав батько, — скільки є стражденних, скалічених, фрагментарних видів життя і як штучно, наспіх, збите цвяхами життя шаф і столів — того розп'ятого дерева, тих мучеників жорстокої людської винахідливості. Жахливі трансплантації чужих, ворогуючих між собою порід дерева, яких сковують в одну нещасну особистість.

Скільки давньої, мудрої муки у протруєних жилах і прожилках наших старих, надійних шаф? Хто помітить у них дивні, зістругані, відполіровані до невпізнання риси, усмішки, погляди?

Обличчя мого батька, коли він говорив це, вкрилося замисленими лініями зморщок, стало подібне до сучкуватої, старої дошки з прожилками, з якої зістругано всі спогади. Ми думали, що батько впаде у стан заціпеніння, який часом находив на нього, але він раптом прокинувся, отямився і повів далі:

— Давні, містичні племена бальзамували своїх мерців. У стінах їхніх помешкань були встановлені, вмуровані тіла, голови; у світлиці стояла мумія батька, а видублена жінка-покійниця служила килимом під столом. Я знав одного капітана, який мав у своїй каюті лампу-мелюзину[2], зроблену малайськими бальзамувальниками з тіла його замордованої коханки. На голові в неї були великі оленячі роги.

У тиші каюти та голова з гіллястими рогами, прибита під стелею, поволі розплющувала очі; на розтулених устах блищала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі, черепахи і великі краби, підвішені на балках стелі як люстри й канделябри, у цій тиші без кінця перебирали ногами, крокували й крокували на місці…

Лице мого батька раптом зробилося сумним і занепокоєним, його думки більше не сягали якихось асоціацій, і він перейшов до нових прикладів: