Розділ «Частина друга»

А тоді сталося дивне. Біль перестав бути болем. Біль змінився, перетворився на щось інше. Я вступив у нього, і він огорнув мене, а під його клекітною поверхнею я відкрив щось тихе й ніжне.

Шепіт.

Я знову розплющив очі. Порожняк наче застиг і витріщився на мене. Я відповів йому прямим поглядом, у якому не було страху. Перед очима стояли чорні цятки від браку кисню, але болю я не відчував.

Порожнякова хватка на моїй шиї ослабла. Я вперше за кілька хвилин зміг вдихнути спокійно й глибоко. А потім шепіт, який я знайшов у себе всередині, помандрував із живота через горло й губи та перетворився на звук, що не був схожий на мову, але значення його я звідкись знав.

Ану.

Назад.

Порожняк втягнув язики. Загнав їх у свій випнутий рот і стулив щелепу. Злегка нахилив голову — майже покірним жестом.

І сів.

Емма з Едисоном дивилися на мене знизу вгору з підлоги, здивовані раптовою тишею.

— А що це сталося? — спитав пес.

— Нічого страшного, — запевнив я.

— Він пішов?

— Ні, але він нас не скривдить.

Він не спитав, звідки я це знаю, просто кивнув, довірившись тону мого голосу.

Я відчинив двері будки й допоміг Еммі звестися на ноги.

— Іти зможеш? — спитав я в неї. Вона обійняла мене за талію, сперлася на мене, й разом ми ступили один крок. — Я тебе не покину. Хочеш ти цього чи ні.

— Джейкобе, я кохаю тебе, — прошепотіла вона мені на вухо.

— І я тебе кохаю, — прошепотів я у відповідь.

Я зупинився, щоб підняти телефон.

— Тату?