Розділ «Частина друга»

Нам лишалося пробігти лічені ярди, але Бронвін ухопила нас із Еммою і відтягла назад.

— Стій! Припини! — кричав Коул. Риси його обличчя спотворив біль, крига стрімко піднімалася по грудях і плечах. За кілька секунд руки й кисті рук теж скує лід.

Альтея не зупинялася.

І тоді Коул виконав погрозу — вдарив її бурулькою в спину. Альтея вся стислася від шоку, застогнала. До них підбігла, викрикуючи ім’я дівчини, пані Королик. А крига, що охопила майже все тіло Коула, дуже швидко відступала. Коли пані Королик опинилася біля них, він уже був майже вільний. Однак лід танув скрізь — танув і відступав так само швидко, як і Альтеїне життя. Лід на горищі вже крапав і лився дощем крізь стелю так, як Альтеїна кров витікала з її тіла. Пані Королик підхопила її, ослаблу, в обійми. Альтея відходила.

Бронвін вискочила на стіл. Однією рукою вона тримала Коула за горло, іншою ж розтерла його крижану зброю на снігові крихти. Ми чули, як тане лід на поверхах під нами. Потім він щез із вікон. Ми побігли виглянути надвір і побачили, як вода ллється з нижніх вікон на вулицю, а солдати в сірому міському камуфляжі тримаються за ліхтарні стовпи й пожежні гідранти, щоб не змило крижаними хвилями.

Потім ми почули гупання чобіт на нижніх поверхах і на даху, а вже за хвилину солдати увірвалися в кімнату зі зброєю та криками. У деяких були окуляри нічного бачення, і в усіх звідусіль стирчала зброя: компактні кулемети, пістолети з лазерними прицілами, бойові ножі. Їм утрьох довелося відтягувати Бронвін від Коула, а той хрипів крізь напівроздушену трахею:

— Хапайте їх і не панькайтеся!

— Виконуйте їхні накази, бо вам зроблять боляче! — прокричала пані Королик, благаючи, щоб ми не опиралися. Але випускати з рук бездиханне тіло Альтеї не хотіла, тому першу показову розправу влаштували над нею: вирвали Альтею і жбурнули пані Королик на долівку, а один солдат вистрелив з автоматичного пістолета в стелю, просто щоб нас налякати. Я побачив, що Емма збирається запалити в руках вогняну кулю, вхопив її за лікоть і став благати, щоб вона цього не робила:

— Не треба, будь ласка, вони вб’ють тебе!

А тоді мене вдарили в груди прикладом гвинтівки, і я впав на підлогу, хапаючи ротом повітря. Хтось із солдатів зв’язав мені руки за спиною.

Я почув, як вони нас рахують. Коул називав наші імена, особливо наголосив, щоб не проґавили Міларда. Бо, звісно, провівши останні три дні з нами, він уже знав нас усіх, усе про нас знав.

Мене поставили на ноги, і нас усіх погнали через двері в коридор. Поряд зі мною спотикнулася Емма. У волоссі в неї видно було кров, і я прошепотів:

— Будь ласка, роби те, що вони наказують.

І я знав, що вона мене почула, хоч і не показала цього. На обличчі в неї відображалися змішані емоції: лють, страх, шок і, здається, жаль за всім тим, що в мене щойно вкрали.

По сходах суцільним потоком котила свої води біла річка, спадала порогами. Іти можна було тільки нагору. Нас проштовхали сходами, крізь дверцята на яскраве світло дня й далі на дах. Усі були мокрі, змерзлі й такі перестрашені, що могли тільки мовчати.

Усі, крім Емми.

— Куди ви нас ведете? — вимогливо запитала вона.

Коул підійшов до неї впритул і вишкірився в обличчя, її скуті руки тримав у неї за спиною солдат.

— У дуже особливе місце, — промовив Коул, — де жодної краплі ваших дивних душ не буде втрачено.

Емма здригнулася, а він зареготав і відвернувся, потягуючись і позіхаючи. З лопаток у нього на спині випиналася пара дивних вузлуватих утворень, схожих на зародки недорозвинених крил. То була єдина зовнішня ознака того, що цей виродок був родичем імбрини.