Розділ «Частина друга»

Емма поклала руку мені на коліно, та одразу ж і прийняла. Неспокійно поворухнулася. У мене все стислося в грудях.

— Я думаю, тобі треба повертатися додому, — зрештою сказала вона.

Я кліпнув очима. Знадобилася хвилина, щоб переконати себе в тому, що вона справді вимовила ці слова.

— Не розумію, — промимрив я.

— Ти сам сказав, що тебе сюди відправили не просто так, — випалила вона, уважно вдивляючись у свою спідницю. — Причиною був порятунок пані Сапсан. Тепер схоже на те, що її можна врятувати. Якщо ти й був перед нею в боргу, то ти його сплатив. Ти навіть не уявляєш, як ти нам допоміг. А тепер тобі час повертатися додому. — Її слова пливли швидкісним потоком, неначе вона довго й болісно їх виношувала і позбувалася тепер з величезним полегшенням.

— Мій дім тут, — відказав я.

— Ні, не тут. — Вона подивилася мені у вічі. — Джейкобе, царство дивних вимирає. Це втрачена мрія. І навіть якщо якимось дивом ми об’єднаємося проти зіпсованих, візьмемося до зброї й переможемо, то від нас лишиться тільки тінь нас колишніх. Безладні уламки. У тебе є дім, не зруйнований, і батьки, живі, які по-своєму люблять тебе.

— Я ж казав тобі. Я всього цього не хочу. Я вибрав те, що тут.

— Ти дав обіцянку і виконав її. А тепер усе скінчено, і тобі час додому.

— Годі це повторювати! — закричав я. — Чому ти мене відштовхуєш?

— Бо в тебе є справжня домівка і справжня сім’я. І якщо ти думаєш, що будь-хто з нас вибрав би натомість цей світ, не віддав би вже давно і контури, і довголіття, і свою незвичайну силу за один ковток того, що є в тебе… тоді ти справді живеш у вигаданому світі. Мені дуже погано стає, коли думаю, що ти можеш відкинути це все — і заради чого?

— Заради тебе, дурненька! Я кохаю тебе!

Я повірити не міг, що це сказав. Та й Емма теж. У неї відвисла щелепа.

— Ні. — Вона хитала головою, наче так могла стерти мої слова. — Ні, це нічим не допоможе.

— Але це правда! — вигукнув я. — Думаєш, чому я залишився, а не пішов додому? Не через діда і не через якесь дурне почуття обов’язку… ну, не зовсім через нього… не тому, що я ненавидів батьків і не любив свого дому і все те хороше, що в нас було. Я залишився через тебе!

Емма якусь мить мовчала, кивала головою, а потім відвела погляд і запустила пальці собі у волосся, відкривши пасмо білої бетонної пилюки, яка зненацька зробила її старшою.

— Це я винна, — мовила зрештою вона. — Не треба було тебе цілувати. Мабуть, я змусила тебе повірити в те, чого насправді не було.

Мене це так різонуло, що я мимоволі відсахнувся, наче хотів себе захистити.

— Не кажи такого мені, якщо це не серйозно. Нехай у мене й невеликий досвід стосунків, але не треба ставитися до мене, як до якогось жалюгідного лузера, безсилого перед красивою дівчиною. Ти не змусила мене залишитися. Я залишився, бо схотів… а ще тому, що мої почуття до тебе так само реальні, як і все, що я відчував у житті. — Ці мої слова ненадовго зависли в повітрі, бо я хотів відчути їхню справжність. — Ти теж це відчуваєш. Я знаю, що відчуваєш.

— Пробач, — мовила Емма. — Пробач, це було жорстоко, не треба було мені такого казати. — На очі їй навернулися сльози, і вона стерла їх рукою. Вона щосили намагалася бути кам’яною, але фасад не витримував і розпадався на шматки. — Твоя правда. Ти мені дуже дорогий. І саме тому я не можу дозволити тобі занапастити своє життя.