Розділ «Частина друга»

Я застиг, мов укопаний, не знаючи, хапати її чи ні.

— Хто-небудь знає, що це за птах? — спитав Горацій.

— Я думаю, це королик, — відповів Мілард.

Пташка стріпнула крильцями, підскочила в повітря й полетіла геть, зникши за рогом будинку.

— Не загубіть її! — закричала Емма, й ми щодуху рвонули слідом, ковзаючись на льоду. Забігли за ріг і опинилися в задушеному снігом провулку між скрижанілим домом і тим, що стояв поряд.

Пташки не було.

— Чорт! — вилаялася Емма. — Де вона ділася?

І тут під нашими ногами, з-під землі, почулися якісь звуки: металевий брязкіт, голоси й шум проточної води. Ми розкидали ногами сніг, і під ним виявили дерев’яні дверцята, вбудовані у бруківку. Це нагадувало вхід у вугільний підвал.

Засув на дверцятах було знято. Ми потягли їх на себе, і нам відкрилися сходи, вкриті підталим льодом, що вели кудись у пітьму. Тала вода шумно стікала в невидиму канаву.

Емма припала до землі й погукала у темряву.

— Агов? Є там хто-небудь?

— Якщо ви йдете, — відповів їй далекий голос, — то краще покваптеся!

Здивована, Емма випросталася. Потім крикнула:

— Хто ви?

Ми чекали відповіді. Але не дочекалися.

— А чого ми ждемо? — спитала Оливка. — Це пані Королик!

— Ми точно не знаємо, — сказав Мілард. — І не знаємо, що тут сталося.

— Ну, я хочу дізнатися. — І перш ніж хтось встиг її зупинити, Оливка підійшла до дверцят у підвал, ускочила в отвір і плавно спустилася на дно. — Я ще жива! — дражнилася вона з темряви.

Отак нас присоромили й змусили іти слідом. Ми спустилися сходами й знайшли коридор, пророблений у товщі льодовика. Тала вода крапала зі стелі й стікала струмками зі стін. Та й зовсім темно тут не було — з-за повороту в коридорі прозирало слабке світло.

Ми почули звук кроків, що наближалися. По стіні перед нами поповзла тінь. З-за повороту з’явилася фігура з мантії. Вона чітко вирізнялася на тлі того мінливого вогника.