Розділ «Частина друга»

Ми пішли на п’яні звуки ярмарку крізь плутанину захаращених вуличок, де з дерев’яних візків продавці виловлювали овочі, й запорошені мішки з зерном, і щойно вбитих кроликів, де діти й худющі коти били байдики й швендяли з голодними очима, а жінки з гордими брудними обличчями сиділи навпочіпки в канавах і чистили картоплю, насипаючи зі шкірок маленькі пагорби на землі. І хоч як ми намагалися прослизнути непоміченими, всі до одного повертали голови й пильно на нас дивилися: торговці, діти, жінки, навіть мертві, підвішені за ноги кролі з молочно-білими очима.

І в одязі відповідної історичної доби я почувався чужим і дуже помітним. Змішуватися з натовпом означало не лише напнути костюм, а й поводитися відповідно, збагнув я, а ми з друзями не ходили згорблено, як місцеві, й очей теж не відводили. На майбутнє, якщо я хотів маскуватися так само ефективно, як витвори, я мусив відточити свої акторські навички.

Ярмарок ставав гучнішим, а запахи — міцнішими: пересмажене м’ясо, смажені горіхи, кінськйй гній, людські випари і дим від вугілля — усе це змішувалося в щось таке хворобливо-солодке, від чого загусало повітря. Врешті-решт ми підійшли до широкої площі, де на повну гуляв ярмарок: море людей, різнобарвні намети й метушня, яку годі було за раз охопити поглядом. Та сцена атакувала мої чуття. Були там акробати, і канатохідці, і кидачі ножів, і факіри, і вуличні актори різного штибу. Шарлатан витягав запатентовані ліки зі свого воза: «Рідкісна настоянка, що зміцнює нутрощі від заразних паразитів, некорисної для здоров’я вогкості та шкідливих випарів!» На сцені поряд за увагу глядачів змагалися горластий конферансьє у фраку і величезне створіння доісторичного вигляду, чия сіра шкіра звисала з кісток каскадом зморшок. Добрих десять секунд, поки ми пробиралися крізь натовп, у мене пішло на те, щоб зрозуміти: це ведмідь. Його поголили, прив’язали до стільця і одягли в жіночу сукню. Очі у ведмедя лізли на лоба, а конферансьє широко всміхався і вдавав, що подає йому чай, викрикуючи: «Пані та панове! Представляю вам найвродливішу даму в усьому Уельсі!» — заслуживши тим самим гучний сміх натовпу. Мені захотілося, щоб ведмідь розірвав свої ланцюги і зжер його просто на очах у глядачів.

Щоб побороти запаморочливий ефект усієї цієї сновидної маячні, я засунув руку в кишеню і поклав долоню на гладеньке скло телефону, на мить заплющив очі й прошепотів сам до себе: «Я мандрую крізь час. Це все насправді. Я, Джейкоб Портман, мандрую крізь час».

Саме по собі це було приголомшливо. А ще більше приголомшувало те, що часові мандри не позбавили мене розуму і якимось дивом я не перетворився на божевільного, що постійно бурмоче собі під носа і штовхає промови на розі вулиці. Людська психіка набагато гнучкіша, ніж я думав, вона може розширюватися, щоб вмістити в себе будь-які суперечності й позірні неможливості. На щастя для мене.

— Оливко! — крикнула Бронвін. — Ану йди сюди! — Я підвів погляд і побачив, як вона відтягує Оливку від клоуна, який нахилився, щоб поговорити з нею. — Я тобі тисячу разів казала: ніколи не розмовляй з нормальними!

Нашому завеликому гурту було непросто триматися разом, особливо в місці, сповненому різних принад, спеціально розрахованих на дітей. Бронвін узяла на себе роль мами скаутів і завертала нас щоразу, коли хтось зупинявся біля ятки з яскравими вертушками чи льодяниками на паличках. З нас усіх найчастіше відволікалася Оливка і взагалі, здавалося, часто забувала про те, що на нас чигає серйозна небезпека. Тримати цю купу дітей у вервечці видавалося можливим лише тому, що насправді вони вже не були дітьми, бо всередині у них жило якесь доросле єство, яке воювало з їхніми дитячими пориваннями та врівноважувало їх. Якби то були звичайні діти, нічого у нас не вийшло б, я в цьому впевнений.

Якийсь час ми блукали безцільно, шукаючи когось, хто нагадував би пані Королик, чи місце, де, найпевніше, могли ховатися дивні. Але тут усе здавалося дивним — увесь цей контур з його хаотичною незвичністю був ідеальним прикриттям для дивних. Та все ж навіть тут люди помічали нас. Їхні голови ледь помітно поверталися, коли ми їх проминали. Я вже почувався параноїком. Скільки людей навколо нас шпигували для витворів чи самі були витворами? Особливо мені не сподобався клоун, той, від якого Бронвін відтягла Оливку. Він постійно вигулькував у полі нашого зору. За п’ять хвилин ми проминули його, напевно, разів зо п’ять: то він тинявся без діла на початку алеї, то дивився вниз із вікна, то спостерігав за нами з намету фотографічної ятки, і його розкуйовджене волосся та страшний грим дивно контрастували із задником, на якому було намальовано мирний сільський пейзаж. Здавалося, що він усюди одночасно.

— Погано, що ми на відкритому просторі, — сказав я Еммі. — Ми не можемо кружляти вічно. Нас помічають люди. І клоуни.

— Клоуни? — перепитала вона. — Але нехай, я з тобою згодна. Проте важко зрозуміти, з чого починати, в усьому цьому шаленстві.

— Треба починати з найбільш дивної частини кожного ярмарку, — втрутився Єнох. — Із циркового павільйону. — Він показав на високий незугарний фасад на краю площі. — Циркові павільйони й дивні — це як молоко і печиво. Чи порожняки та витвори.

— Зазвичай так, — кивнула Емма. — Але витвори про це теж знають. Я певна, що пані Королик недовго б лишалася вільною, якби ховалася в таких очевидних місцях.

— А у вас є ліпші ідеї? — поцікавився Єнох.

Ліпших ідей у нас не було, тому ми змінили напрямок руху і пішли в бік павільйону. Я озирнувся, шукаючи поглядом клоуна з посмішкою на півлиця, але він розчинився у натовпі.

Біля павільйону зачуханий ярмарковий кликун кричав у мегафон, обіцяючи за невеличку платню показати «найбільш шокуючі помилки природи, які законом дозволено виставляти на огляд». Називалося це Зібранням людських потворностей.

— Зовсім як ті звані вечері, куди мене запрошували, — відзначив Горацій.

— Дехто з цих «потворностей» може бути дивним, — зауважив Мілард. — А в такому разі вони можуть знати щось про пані Королик. Я вважаю, що заради цього можна й за вхід заплатити.

— У нас нема чим заплатити за вхід. — Горацій витяг із кишені одну монету з налиплим на неї пухом.

— А відколи це нам треба платити за вхід у цирковий павільйон? — спитав Єнох.

Ми слідом за ним обійшли павільйон, де схожий на стіну фасад переходив у великий легкий намет. Ми саме вишукували в ньому вхід, коли відкинулась запона і з намету вийшли добре вбрані чоловік і жінка. Чоловік притримував даму, та обмахувалася віялом.