Розділ «Частина друга»

— Вам не можна залишатися тут вічно, — сказала Емма. — Якщо невдовзі ви не знайдете собі іншого контуру, то стрімко постарієте. Ми можемо вам допомогти. Але спершу треба впіймати голуба.

Хлопчаки подивилися один одному в очі, що крутилися в очницях, і здається, поговорили, не зронивши ні слова. А тоді в унісон сказали:

— Ідіть за нами.

Вони ковзнули вниз кучею і пішли вперед коридором.

Ми рушили слідом. Вони були такими напрочуд дивними, що я не міг відвести від них очей. Весь час трималися за руки й через кожні кілька кроків голосно прицокували язиками.

— Що вони роблять? — пошепки спитав я.

— Я думаю, вони так бачать, — сказав Мілард. — Так само бачать у темряві кажани. Звуки, які вони видають, відбиваються від предметів і повертаються до них, і це створює їм у головах картинку.

— Ми ехолокатори, — сказали Джоел-і-Пітер.

А ще в них був дуже гострий слух.

Коридор розгалужувався — один раз, потім другий. В одному місці я відчув, як раптово заклало вуха. Довелося покрутити головою, щоб усунути тиск. Так я зрозумів, що ми вийшли з тисяча дев’ятсот сорокового і ввійшли в контур. Врешті-решт ми дісталися глухої стіни, в яку під прямим кутом було врізано сходинки. Джоел-і-Пітер підійшли до основи стіни й показали на цятку денного світла вгорі завбільшки з макове зерня.

— Наш дім… — сказав старший.

— Там, — підхопив молодший.

І з цими словами вони відступили у темряву.

Сходинками, слизькими від моху, підійматись було важко, і я мусив іти повільно, інакше ризикував упасти. Вони вели уздовж стіни до круглих дверцят у стелі, крізь які могла пройти одна людина. Саме крізь них і просвічував одинокий промінець світла. Я вставив пальці в проріз і потягнув убік. Дверцята від’їхали, наче об’єктив камери, і відкрилася довга вузька шахта, що вела на двадцять-тридцять футів угору до кружальця неба. Я стояв на фальшивому дні несправжнього колодязя.

Я підтягнувся і поліз угору. На півдорозі довелося спинитися й перепочити, спершись спиною на протилежний бік шахти. Коли пекучий біль у біцепсах трохи вщух, я подолав решту шляху, переліз через край колодязя і впав у траву.

Я опинився у дворі пошарпаного на вигляд будинку. Небо було хворобливо-жовтим, але без жодних слідів диму, і двигуни не дзижчали. Ми потрапили в якийсь давніший, довоєнний час — ще, певно, домашинний. У повітрі витала прохолода, пролітали сніжинки й танули на землі.

Наступною вилізла Емма, за нею — Горацій. Емма вирішила, що оглядати будинок підуть лише троє з нас. Ми не знали, що на нас там чекає, тож якщо доведеться притьмом тікати, краще пересуватися маленькою групкою, яка зможе швидко звідтіля забратися. Ніхто з тих, хто лишився внизу, не протестував: їх налякало попередження Джоела-і-Пітера про кров та тіні. Тільки Горацій почувався нещасним і все бурмотів собі під носа: «А бодай я не ловив того голуба на площі».

Бронвін помахала нам знизу рукою і зачинила круглі дверцята на дні колодязя. Зверху вони були пофарбовані під поверхню води — темної брудної води, вам би й на думку не спало вкинути туди відро, щоб набрати й напитися. Дуже мудро.

Ми скупчилися разом і роззирнулися навколо. Подвір’я і будинок були дуже занедбані. Траву навколо колодязя витоптали, але далі вона росла чагарями, які подекуди сягали вище від вікон першого поверху. У кутку подвір’я стояла собача буда, гнила й напіврозвалена, а біля неї в траві лежала обірвана линва для сушіння білизни, яку поволі поглинав бур’ян.

Ми стояли й чекали в надії почути туркіт голубів. З іншого боку будинку долинало цокотіння кінських копит об бруківку. Так, безперечно, то не був Лондон зразка тисяча дев’ятсот сорокового року.