Розділ «Частина перша»

— Цього не досить! — суворо зауважила Клер.

— Я повернуся. Обіцяю.

— І врятуєш пані Сапсан!

— І врятую пані Сапсан, — повторив я, хоча слова здавалися порожніми. Що впевненіше я намагався говорити, то меншу впевненість відчував насправді.

— Добре, — кивнула вона. — Джейкобе, мені було страшенно приємно познайомитися з тобою. Я рада, що ти залишився з нами.

— Я теж, — сказав я і швидко підвівся, бо її осяйне личко в обрамленні білявого волосся було таким щирим, що це завдавало мені невимовного болю. Вона беззастережно вірила в усе, що ми їй обіцяли: що їм з Фіоною буде добре тут, серед цих дивних звірів, у покинутому імбриною контурі. Що ми по них повернемося. Я всім серцем сподівався, що це не лише вистава, поставлена, щоб здавалося можливим те майже нездійсненне диво, на яке ми націлилися.

Г’ю з Фіоною відійшли вбік. Вони переплели руки й доторкнулися лобами, по-своєму тихо прощаючись. Ми всі вже дали обіцянки Клер і готові були вирушати, але ніхто не хотів їх тривожити, тож ми стояли й дивились. На наших очах Фіона відсторонилася від Г’ю, витрусила зі сплутаного волосся кілька насінин і виростила трояндовий кущ, що вгинався під вагою численних квіток, прямісінько на тому місці, де вони стояли. Бджоли Г’ю кинулися його запилювати. І поки вони були зайняті (неначе Фіона навмисно виростила кущ, щоб на хвилинку лишитися з Г’ю наодинці), вона щось прошепотіла йому на вухо, а Г’ю кивнув та прошепотів щось у відповідь. Коли зрештою вони обернулися й побачили, що всі ми дивимось на них, Фіона зашарілася, а Г’ю пішов нам назустріч, стиснувши руки в кишенях у кулаки. Бджоли почтом летіли за ним.

— Шоу скінчилося, ходімо, — пробурчав він.

Наше сходження вниз почалося, коли вже спускалися сутінки. Звірі провели нас до прямовисної кам’яної стіни.

— А ви всі з нами не підете? — спитала Оливка.

Емурафа пирхнула.

— Ми там і п’яти хвилин не проживемо. У вас принаймні є надія зійти за нормальних. А на мене як подивляться… — Вона погойдала своїм тілом без передніх лап. — Не встигну й оком змигнути, як мене застрелять, наб’ють опудало і повісять на стіну.

До Емми підійшов пес.

— Якщо можна, я хотів би наостанок попросити ще про одну річ…

— Ви були такі добрі до нас, — відповіла вона. — Просіть що завгодно.

— Чи не були б ви така люб’язна запалити мою люльку? У нас тут нема сірників. Я вже багато років не курив по-справжньому.

Емма виконала його прохання: торкнулася пальцем отвору в люльці. Собака втягнув дим і вдоволено видихнув хмарку.

— Хай вам у всьому щастить, дивні діти, — побажав він.

Розділ п’ятий

Наче мавпяча зграя, ми чіплялися за сітку й незграбно стукалися об кам’яну поверхню стіни, а механізм спуску рипів і мотузка потріскувала. Опустившись на землю вузлуватим клумаком, ми виплуталися з сітки. То було щось нереально схоже на забуту сценку з «Трьох лінтюхів»[2]. Щойно я думав, що звільнився, і пробував встати, як одразу ж гепався лицем на землю з мультяшним «бух!» Мертвий порожняк лежав за кілька футів од нас. З-під каменюки, яка його розчавила, на всі боки, мов у морської зірки, стирчали мацаки. Мені чомусь було соромно: така страхітлива тварюка дозволила себе знищити таким, як ми. Наступного разу (якщо він буде) нам навряд чи так пощастить.