Розділ «Глава XIV. Наталія Сергіївна»

Просить зайка у лиси.

Лиса зайку не дає.

Зайка лапкой дістає.

Вона пам’ятала, як Сергійко запитував, що лисиця не дає зайчику. Вона цілувала його в заспані оченята й говорила:

— Яблучко, морквинку, полуничку…

Неподалік пролунала кулеметна черга. Незрозуміло, хто стріляв і по кому. Усе-таки лінія фронту.

Калюжний кинувся на неї, закривши своїм великим тілом. Стрілянина припинилася так само несподівано, як і почалася. Коли Калюжний, і далі притискаючи Наталію Сергіївну рукою до землі, підвів голову та спробував визначити, звідки стріляли, пролунала друга черга, і йому здалося, було чути, як над головою свистять кулі.

Вони обоє втислися в холодну землю й так лежали, обнявшись, кілька довгих хвилин. Російська мати й український солдат. На полі, де інший український солдат убив російського солдата, її сина, який сам прийшов сюди вбивати.

— Навіщо? За що?..

На зворотному шляху в потягу Харків — Москва вона знову намагалася читати ту саму книжку, з тієї самої сторінки. Але літери знову не складалися в слова. Виходячи, вона забула розгорнуту книжку на столику в купе.

* * *

У КАПі, посеред порохового смороду, посеред обстрілів, що йшли один за одним, Олексій сидів, прихилившись спиною до холодильника з «днювальними» й переглядав на екрані камери те, що назнімав за день. Раптом у правому стегні щось завібрувало, пікнуло й урвалося. Олексій дістав ожилий телефон і прочитав повідомлення від Ніки: «Я кохаю тебе! Повертайся!».

Перед тим як вибухова хвиля підняла його в повітря, ударила головою об залізну палю підвіконня, і тьмяне світло дня змінилося для нього ніччю, він устиг відправити їй коротку відповідь з одного слова: «Iloveu».

* * *

Коли виснажена за добу провідниця зайшла в купе, де була Наталія Сергіївна, щоби забрати склянку в металевому підскляннику — гордість і фірмовий знак російської залізниці, вона знайшла на столі розгорнуту товсту книжку. Усілася, підперши голову рукою, і почала читати:

Людмила Миколаївна підійшла до могильного пагорба й прочитала на фанерній дошці ім ’я свого сина та його військове звання. Вона відчула, що волосся її під хусткою заворушилося, чиїсь холодні пальці перебирали його.

Поряд, праворуч і ліворуч, упритул до огорожі, широко стояли так само сірі горбки, без трави, без квітів, з одним-єдиним прямим дерев’яним стебельцем, що стрільнуло з могильної землі. На кінці цього стебельця була фанерка з ім’ям людини. Фанерок було багато, їхня одноманітність й густина нагадуванії стрій зернових, які щедро зійшли на полі…

Ось вона нарешті знайшла Толю. Багато разів вона старалася вгадати, де він, що він робить і про що думає, — чи дрімає її маленький, прихилившись до стінки окопу, чи йде дорогою, чи сьорбає чай, тримаючи в одній руці кухлик, у другій шматочок цукру, чи біжить полем під обстрілом…

Їй хотілося бути поряд, вона була потрібна йому. Вона б долила чаю в кухлик, сказала: «З’їж іще хліба». Вона б роззула його й обмила натерту ногу, обмотала йому шию шарфом… І щоразу він зникав, і вона не могла знайти його. І ось вона знайшла Толю, але вона вже не була потрібна йому.

Далі виднілися могили з дореволюційними гранітними хрестами. Могильні камені стояли, як натовп стариганів — нікому не потрібних, усім байдужих, — одні повалилися набік, інші безпорадно прихилилися до стовбурів дерев.