Розділ «Глава VIII. Мишко-Професор»

У Донецьку відлунь салюту чути не було. Зате під камери й без особливих фанфар головною вулицею йшов парад. Парад військовополонених.

Медвідь, його маленька група й ще чоловік п’ятнадцять, захоплених у різний час в інших місцях, дибали столицею ККНР, опустивши голови, під дулами автоматів десятків сепаратистів, виряджених задля нагоди в новісінькі однакові камуфляжі.

Жалюгідні, брудні, побиті переможені «фашисти» — і горді, чисті, ситі, праведні переможці.

Але чогось явно бракувало в усій цій класиці російської воєнно-телевізійної науки. Вулиці були порожні. Бракувало головного — народного гніву, осуду та зневаги.

Нечасті перехожі зупинялися на узбіччі, між калюжами й купками побутового сміття, яке вже ніхто не прибирав, понуро дивилися на печальну процесію. У сумних поглядах багатьох із них, певно, було більше тривоги й співчуття, ніж того, на що розраховували організатори. Під ногами перехожих плуталося кілька так само понурих бродячих собак.

— Все. Стоп, стоп! Ждем наших. Картинки нет пока[52], — діловито й неголосно кинув старшому по параду військовому молодик у синій касці з написом «ПРЕСА» і в такого ж кольору новенькому бронежилеті з написом «Лайк ньюз».

Процесія зупинилася. Сепари поставали навколо групками, курили, сміялися й розмовляли між собою, наче полонених уже не треба було охороняти.

І справді, майже всі з них були поранені, багато хто ледь тримався на ногах. Вони потребували термінової медичної допомоги, постелі й догляду, а не виконання ролі фашистів у черговому телевізійному проекті російського телебачення.

Уся голова Медведя була в згустках крові, праве око зовсім затекло, так що його не було видно, коло лівого розповзався чорний синець. Уся права щока залилася червоногарячим опіком. Форма на ньому була драна й брудна, знаки розрізнення зірвані. Праву ногу йому перебили шматком арматури нижче коліна під час побиття напередодні в ангарі, вона нестерпно боліла, і він волочив її, притримуючи рукою.

І навіть у такому стані Медвідь вирізнявся з натовпу полонених своєю природною міццю й статурою. І з віку видно було, що не рядовий, а командир.

У цей момент колону наздогнали два автобуси, з яких почали поспіхом виходити чоловіки й жінки середньо-літнього віку. Одні розгортали плакати «Фашизм не пройдет!», «Долой киевскую хунту!». Інші відразу почали шукати підручні засоби — каміння й палиці, з чим на вулицях Красного Каменя проблем не було.

Один молодик у синьому бронежилеті, без каски, який теж приїхав автобусом, намагався якось вишикувати «розгніваних» уздовж колони, поки марш не відновився.

— Товарищи, товарищи, проходим дальше, — керував він прибулим натовпом, допомагаючи собі руками. — Всем места хватит, не толпимся в конце, не толпимся[53].

— Все, начали! — режисер чи кореспондент гучно крикнув комусь, і процесія рушила. Двом операторам тепер було що знімати: натуральна картинка народного гніву й ненависті до переможеного ворога. — Работаем, работаем, только без мата, пожалуйста. Помните, вы в эфире. Ведем себя, по крайней мере, прилично[54].

Одна камера знімала процесію, друга — включення кореспондента в синій касці, який боком вправно рухався вздовж параду, щоби не відстати. Прибула група цивільного гніву скандувала: «Позор! Позор!».

— Еще вчера эти фашистские каратели, посланные нелегитимной киевской хунтой, обстреливали из систем залпового огня жилые кварталы Красного Камня, — почав працювати на камеру «синій». — А теперь они должны посмотреть в глаза родным тех, кого они убили и искалечили! Тем, кто потерял жен, мужей, стариков и детей в этой варварской войне, которую прислужники заокеанских хозяев, окопавшиеся в Києве, вероломно развязали против собственного народа![55]

«Позор, позор!» — горлав натовп, під камери розпалюючись дедалі сильніше. Жінки верещали й кидали в полонених каміння. Чоловіки підбігали до колони й били вояків палками по спинах іголовах. Охоронці ухилялися від особливо ревних протестувальників, ліниво відштовхуючи їх убік.

Тепер картинка була як слід. «Синій» світився щастям. Через хвилину він уже брав ключове інтерв’ю на фоні хвоста колони.

— Они убили моего маленького сына Мишеньку-у-у-у-у-у- у-у! — голосила повненька, грубо нафарбована жінка середніх років із начосом. — Нет прощения извергам. Ненави-и-и-и-и-и-жу. Будьте вы прокляты![56]

Уважно придивившись до матері, яка втратила сина, поціновувачі жанру могли б упізнати в ній сестру хлопця, спаленого торік фашистами живцем в Одесі, а також біженку зі Слов’янська, яка своїми очима бачила, як «изверги бандеровские» розіп’яли на центральній площі трирічного хлопчика.