Розділ «Частина 7»

— Дякую, — відказала жінка. — Гарна історія. — Тоді розвернулася до плити і взялася за картоплю. Не озираючись, вона кинула: — Ти досі тут?

Лізель сприйняла це як сигнал до відходу.

- Danke sch Е on , пані Гольцапфель.

Запримітивши біля дверей обрамлені фото двох юнаків у військовій формі, вона додала ще «heil Hitler » , піднявши руку у напрямку кухні.

— Так. — Голос пані Гольцапфель був наляканим і гордим. Обоє синів у Росії. - Heil Hitler. — Вона поставила воду на плиту і навіть спромоглася провести дівчинку до дверей. — Bis morgen?[48]

Наступним днем була п’ятниця.

— Так, пані Гольцапфель. До завтра.

Потім Лізель підрахувала, що до того, як через Молькінґ провели процесію євреїв, вона бувала у пані Гольцапфель ще чотири рази.

Вони йшли в Дахау, в концтабір.

Разом це два тижні , як вона згодом напише у підвалі. Два тижні — і світ зміниться. Чотирнадцять днів — і світ розлетиться на друзки.

Довга дорога в Дахау

Одні казали, що вантажівка поламалася, але я можу особисто засвідчити, що все було не так. Я був там.

Розкинулось океанічне небо з білими гребнями хмар.

До того ж вантажівка була не одна. Три вантажівки не можуть поламатися одночасно.

Коли солдати спинилися, або поїсти, покурити і обнишпорити пожитки євреїв, один з в’язнів упав, виснажений голодом і хворобою. І гадки не маю, звідки приїхав той конвой, але все сталося десь за чотири милі від Молькінґа, за багато-багато кроків від концтабору в Дахау.

Я проліз до вантажівки крізь вітрове скло, підібрав немічного чоловіка і вистрибнув ззаду. Його душа була кістлявою. Навіть борода повисла, як кайдани. Мої ноги з шумом опустилися на гравій, але солдати, як і в’язні, не почули жодного звуку. Зате всі відчули мій запах.

У спогадах я пригадую, що з кузова тієї вантажівки долинало чимало прохань. Їх внутрішні голоси кликали мене.

Чому він, а не я?

Дякувати Богу, що це не я.

Солдати, натомість, мали іншу тему для розмови. Їхній командир затоптав цигарку і поставив їм задимлене запитання: