Розділ «Частина 6»

— Губерманн, — поморщилося картонне обличчя.

— Пані Губерманн, мені здається, що вона сама може навчити . — Він показав дівчинці усмішку. — Всіх тих хлопців. Правда ж, юна пані?

Тато потер шматиною рану, і Лізель замість відповіді скривилася. Тепер заговорив Ганс. Він тихенько вибачився перед нею.

Тоді запала ніякова тиша, і партієць пригадав свої обов’язки.

— Якщо ви не проти, — почав він, — я хотів би оглянути ваш підвал — це потребуватиме не більше двох хвилин, — щоб перевірити, чи підійде він для бомбосховища.

Тато ще раз зачепив розбите коліно.

— У тебе тут іще й величенький синець, Лізель. — І байдужно відповів навислому над ним партійцю. — Звичайно. Перші двері справа. Дуже перепрошую за безлад.

— Не переймайтеся, думаю, у вас не гірше, ніж в інших підвалах, які я сьогодні обійшов… Ці?

— Саме так.

Найдовші три хвилини в історії Губерманнів

Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова. Лізель гарячкувала: у неї запеклися коліно, груди, м’язи рук. Сумніваюся, що хтось із них наважився подумати про те, що вони робитимуть, якщо їхній підвал визнають придатним для бомбосховища.

Спершу вони мали пережити перевірку.

Вони прислухалися до кроків нациста, що відлунювали у підвалі. Шурхотіла рулетка. Лізель ніяк не могла відігнати думку про Макса, що сидів під сходами, згорнувшись клубочком, тримаючи в руках книжку своїх замальовок, яку він притис до грудей.

Тато підвівся. У нього виникла ідея.

Він вийшов у коридор і вигукнув:

— Ну як там, усе добре?

Відповідь підіймалася східцями, над головою Макса Ванденбурґа.

— Ще одну хвилинку!

— Може, хочете кави або чаю?

— Ні, дякую.