Розділ «Частина 6»

3. Вимочені тіла на французькому узбережжі — їх викинуло на пісок і гальку.

Я міг би продовжувати, але вирішив, що наразі і цих трьох прикладів достатньо. Саме від цих трьох прикладів ви відчуєте на язиці присмак попелу, що всюди супроводжував мене того року.

Стільки людей.

Стільки кольорів.

Вони перевертаються всередині. Вони тривожать мої спогади. Я бачу їх у високих купах, вони навалилися одне на одного. Пластмасове повітря, горизонт наче застиглий клей. Усе небо встелене людьми, воно пробите, протікає, а м’які вугільні хмари пульсують, ніби чорне серце.

А тоді.

Смерть.

Продирається крізь усе це.

Зовні: холоднокровна, непохитна.

Всередині: схвильована, спантеличена і розбита.

Чесне слово (знаю, я вже й так занадто багато скаржуся), я ще не встиг оклигати після Сталіна в Росії. Так званої «другої революції» — винищення власного народу.

І одразу ж з’явився Гітлер.

Кажуть, що війна — найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна — ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше.

Частенько я намагаюся пригадати розкидані шматочки прекрасного, що теж траплялося мені у той час. Я перекопую зібрання своїх історій.

Насправді ж зараз я вибрав одну.

Певен, що половину ви вже знаєте, але, якщо підете зі мною, я покажу вам другу частину крадійки книжок.

Вона навіть не підозрює, що попереду на неї чекає безліч подій, які я згадав хвилину тому, але вона чекає і на вас.

Зараз вона носить сніг — куди б ви подумали — у підвал.

Пригоршні замерзлої води будь-кого примусять усміхнутися, але не зможуть примусити забути.

Погляньте, он вона.