Розділ «Частина 4»

ОЗНАКА РОЗИ ГУБЕРМАНН

Вона майстерно давала собі раду у скрутних ситуаціях.

Навіть коли від її послуг прання і прасування відмовилася покручена артритом Хелена Шмідт — а було це через місяць після Максової появи на Небесній вулиці, - вона просто сіла за стіл і підсунула до себе тарілку.

— Смачний сьогодні суп, — сказала мама.

А суп був паршивий.

Щоранку, перед тим як Лізель йшла до школи, чи у ті дні, коли вона зважувалася виходити надвір, щоб пограти у футбол або обійти з пранням решту їхніх клієнтів, Роза тихенько зверталася до неї.

— Пам’ятай, Лізель… — Вона підносила палець до рота і більше нічого не казала. Коли дівчинка кивала, Роза зазвичай додавала: — Хороша дівчинка, Saumensch . А тепер іди.

Виправдовуючи татові, а тепер і мамині слова, Лізель справді була хорошою дівчинкою. Хоч куди б ішла, вона тримала язика за зубами. Таємниця ховалася глибоко всередині.

Вона звично обходила місто разом з Руді і слухала його балаканину. Якось вони порівнювали враження від своїх підрозділів «Гітлер’юґенд», і Руді вперше розповів про їхнього лідера-садиста Франца Дойчера. Якщо він не говорив про схильності Дойчера, то заводив стару пісню про останній гол, який він забив на Небесній вулиці, переповідаючи і відтворюючи все до найменших дрібниць.

— Я знаю, — запевняла його Лізель. — Я була там.

- І що з того?

— А те, що я бачила твій гол, Saukerl.

— Звідки мені знати? Наскільки я знаю, ти валялася десь на землі, ковтаючи грязюку, яку я залишив за собою, коли забив гол.

Мабуть, саме Руді допомагав їй не збожеволіти — дурними теревенями, вимоченим у лимонному соку волоссям і своїм нахабством.

Здавалося, наче від нього розбігаються хвилі впевненості у тому, що життя — не більше, ніж жарт, безкінечна послідовність забитих голів, бешкетних витівок і незмінного репертуару безглуздих балачок.

Окрім Руді у неї були ще мерова дружина і читання в бібліотеці її чоловіка. Тепер там було холодно, і з кожним візитом ставало все холодніше, проте Лізель не могла не приходити. Вона брала кілька книжок і з кожної читала маленькі уривки, доки одного дня не натрапила на ту книжку, від якої не могла відірватися. Вона називалася «Свистун» . Здебільшого ця книжка зацікавила дівчинку через випадкові зустрічі зі свистуном Небесної вулиці — Пфіффікусом. Вона пам’ятала, як він горбився у старому пальті, як він з’явився біля багаття у день народження фюрера .

Книжка розпочиналася з вбивства. Ножем. На вулиці Відня. Недалеко від собору Святого Стефана на головній площі міста.

НЕВЕЛИЧКИЙ УРИВОК ЗІ «СВИСТУНА»

Вона лежала, перелякана, у калюжі крові, а в її вухах лунала дивна мелодія. Вона пригадала ножа, як він ввійшов і вийшов, і посмішку. Свистун, як завжди, усміхнувся, тікаючи в темну і вбивчу ніч…

Лізель затремтіла — від слів, а може, від прочиненого вікна, — дівчинка не була певна. Щоразу, коли забирали і приносила прання меровій дружині, вона читала по три сторінки і тряслася, але так не могло тривати вічно.