Розділ «Частина 4»

Він не скаржився.

Яке він мав право?

Він пояснив, що його виховали євреєм, в його жилах текла єврейська кров, але зараз, як ніколи, єврейство — це тавро, згубна ознака найгіршого невезіння.

Макс теж скористався можливістю і сказав, що йому дуже шкода, що їхній син не приїхав додому на Різдво. Тато відповів, що це не залежить від жодного з них.

— Зрештою, — сказав Ганс, — тобі це теж знайомо: юнак — він ще хлопчисько, а хлопчисько іноді буває впертим.

Більше вони про це не говорили.

За перші тижні біля вогню Макс не промовив ні слова. Тепер, коли він раз на тиждень приймав ванну, його волосся вже не здавалося Лізель кублом гілочок, воно радше скидалося на купку пір’я, що коливалося на його голові. Дівчинка досі ще трохи його соромилася і прошепотіла татові.

— Його волосся як пір’я.

— Що? — Вогонь приглушував її слова.

— Я сказала, — знову прошепотіла Лізель, підсуваючись ближче, — його волосся як пір’я…

Ганс Губерманн глянув на Макса і кивнув, погоджуючись. Я певен, він хотів би мати такий зір, як у дівчинки. Вони не знали, що Макс їх почув.

Час від часу він приносив «Mein Kampf» і читав її біля каміна, заглибившись у зміст. Коли він втретє приніс книжку, Лізель таки набралася сміливості, щоб запитати:

— Вона… цікава?

Він відірвав очі від сторінок, стиснув і розтиснув кулака. Прогнавши свою лють, Макс усміхнувся.

— Це найкраща в світі книжка. — Він глянув на тата, тоді знову на дівчинку. — Вона врятувала мені життя.

Лізель трішки підсунулася і схрестила ноги. Ледь чутно вона запитала:

— Як?

Ось так почався період історій — їх щовечора розповідали у вітальні. Неголосно, але так, щоб усі чули. Уламки життя єврейського кулачного бійця складалися перед ними в цілісну картину.

Інколи у голосі Макса Ванденбурґа пробивалися жартівливі нотки, але вони звучали так, ніби хтось обережно тер каменем об великий валун. Місцями його голос був глибоким, місцями шкрябав слух, а бувало, що й зовсім осипався. Найбільшої глибини від сягав у розкаянні, облущувався наприкінці жарту чи самокартання.

— Розіп’ятий Христос! — так вони найчастіше реагували на розповіді Макса Ванденбурґа, а тоді засипали його запитаннями.