Розділ «Частина 4»

Усі вони були разом з ним під простирадлами, і якоїсь миті він ніби боровся сам з собою.

- Nein, — шепотів Макс. Він повторював це сім разів. — Ні.

Лізель, поки спостерігала за ним, помічала схожість між собою і незнайомцем. Обоє прибули на Небесну вулицю в сум’ятті. Обом снилися кошмари.

Коли час настав, Макс прокинувся з неприємним відчуттям нерозуміння. Його рот відкрився, щойно він розплющив очі, і він сів, під прямим кутом.

— Ой!

Клаптик голосу зірвався з його губ.

Він побачив над собою перевернуте догори дриґом обличчя дівчинки — мить роздратування від незнайомого місця, — і він ухопився за спогади, намагаючись пригадати, де він зараз сидить і чому. За кілька секунд він почухав голову (шурхіт займання) і звів погляд на Лізель. Він рухався уривками, а його очі, коли вони вже розплющились, були карими і трясовинними. Глибокими і в’язкими.

Рефлексивно Лізель відсахнулась.

Але занадто повільно.

Незнайомець простягнув руку, і його зігріті ліжком пальці зімкнулися на її передпліччі.

— Будь ласка.

Його голос теж вчепився в неї, ніби нігтями. Він в’їдався в її шкіру.

— Тату! — Голосно.

— Будь ласка! — Ледь чутно.

День котився до вечора, сірого і мерехтливого, та до кімнати могло потрапити лише брудно забарвлене світло. Це все, що пропускали крізь себе штори. Якщо ви оптиміст, уявіть, що воно було бронзовим.

Тато піднявся нагору і трохи затримався в дверях, споглядаючи стиснуті пальці Макс Ванденбурґа і безутішний вираз його обличчя. Обоє вчепилися за руку Лізель.

— Бачу, ви вже познайомилися, — сказав Ганс.

Пальці Макса почали холонути.

Обмін нічними кошмарами

Макс Ванденбурґ заприсягся, що більше ніколи не спатиме в кімнаті Лізель. Та про що він взагалі думав тієї ночі? Сама згадка про це жахала його.