Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

Мікель упав навколішки, благаючи пробачити йому. О, якби я могла кохати його, Мікеля, а не Хуліана!.. Але я не могла.

У сутінках ми обійнялися, і я перепросила його за весь той біль, якого йому завдала. І тоді він сказав мені: якщо це так важливо для мене, він розповість мені правду про Пенелопу Алдаю. Це було ще однією моєю помилкою.

У 1919 році, тієї самої неділі, коли Мікель Молінер прийшов на станцію, щоб віддати своєму приятелеві Хуліану квиток до Парижа й попрощатися, він, Мікель, уже знав, що Пенелопа не прийде. Двома днями раніше, коли пан Рікардо Алдая повернувся з Мадрида, його дружина зізналася, що застала Хуліана з їхньою дочкою Пенелопою в кімнаті гувернантки. Наступного дня Хорхе Алдая розповів про все Мікелеві, взявши з того присягу мовчати.

Зі слів Хорхе, пан Рікардо, дізнавшись про Хуліана з Пенелопою, вибухнув гнівом і, горлаючи, немов божевільний, кинувся до Пенелопиної кімнати. Почувши батьківські крики, Пенелопа замкнула двері; вона плакала від жаху. Пан Рікардо вибив двері; Пенелопа впала навколішки, вона тремтіла й благала прощення. Але пан Рікардо дав їй такого ляпаса, що дівчина впала, й навіть Хорхе не хотів повторювати слів, які вигукував його розлючений батько. Решта родини та челядь чекали внизу, налякані, не знаючи, що робити. Хорхе сховався у своїй кімнаті, але і там йому все було чути. Того ж дня звільнили Хасінту. Пан Рікардо не схотів її бачити. Він наказав слугам викинути її з будинку й попередити, щоб вона ніколи більше не поверталася.

Коли пан Рікардо знову зійшов до бібліотеки, вже настала північ. Він замкнув Пенелопу в колишній кімнаті Хасінти й суворо заборонив будь-кому — чи то слугам, чи то членам родини — заходити до неї.

Сидячи у своїй кімнаті, Хорхе чув, як унизу, на першому поверсі, розмовляли його батьки. Рано-вранці приїхав лікар. Пані Алдая провела його до кімнати, де під замком сиділа Пенелопа, й поки лікар оглядав доньку, мати чекала під дверима.

Нарешті лікар вийшов, кивнув та забрав свій гонорар. Хорхе чув, як пан Рікардо попереджає лікаря: якщо той кому-небудь розповість про те, що бачив, він, Рікардо Алдая, особисто гарантує, що репутацію лікаря буде втрачено і той ніколи не матиме медичної практики. Хорхе Алдая зрозумів, що це означає.

Наказавши дирекції школи Св. Ґабріеля виключити Хуліана, пан Рікардо зв’язався з батьком Хуліана, капелюшником, і звелів негайно відрядити юнака до війська. Хорхе зізнався: він дуже занепокоєний через Пенелопу та Хуліана. Він ніколи не бачив батька таким розгніваним. Він не міг збагнути причин такої люті. «За цим щось криється, — казав він. — Річ, мабуть, не тільки у звабленні моєї сестри».

Почувши це, Мікель вирішив не казати Хуліанові правди. Якщо той дізнається, що пан Рікардо тримає Пенелопу під замком і що дівчина, ймовірно, носить його, Хуліанову, дитину, він не поїде до Парижа. Але розумів Мікель і інше: якщо Хуліан залишиться в Барселоні, йому гаплик. Тож Молінер вирішив промовчати: нехай Хуліан їде до Парижа, не знаючи, що трапилося; нехай вірить, що рано чи пізно Пенелопа приїде до нього. Сам Мікель, прощаючись із Хуліаном на Французькому вокзалі, волів вірити, що не все ще втрачено.

За кілька днів після зникнення Хуліана почалося справжнє пекло. У пана Рікардо Алдаї аж піна йшла з рота. Половина поліційного управління кинулася на пошуки втікача, але даремно. Тоді Алдая звинуватив Фортюні в тому, що той десь сховав сина, і погрожував стерти нещасного капелюшника з лиця землі. Капелюшник, не розуміючи, що відбувається, у свою чергу звинуватив свою дружину Софі в тому, що це вона спланувала втечу свого жалюгідного синка, й пообіцяв викинути її з дому. Нікому й на думку не спадало, що насправді спланував усе Мікель Молінер — нікому, крім Хорхе Алдаї, який прийшов до приятеля два тижні по тому.

Хорхе вже не тремтів, як раніше, від переляку та тривоги. То був зовсім інший Хорхе Алдая — дорослий чоловік, позбавлений наївності. Причина його візиту була зрозуміла: він дізнався, що саме Мікель допоміг Хуліанові втекти. Хорхе сказав, що їхній із Мікелем дружбі покладено край, що він не бажає його більше бачити, а якщо той комусь розповість про таємницю Пенелопи, він, Хорхе Алдая, вб’є Молінера.

Кількома тижнями пізніше Мікель отримав листа з вигаданим іменем відправника. Лист був з Парижа, від Хуліана. Каракс писав, що з ним усе гаразд, він скучив за своїм другом і повідомляє свою нову адресу. Розпитував Хуліан про свою матір та про Пенелопу. Був у конверті ще один лист — лист, адресований Пенелопі. Мікель надіслав цього листа, але Пенелопі так і не судилося отримати його.

Мікель розсудливо вирішив почекати кілька місяців. Він писав Хуліанові щотижня, згадуючи лише про те, що вважав за доцільне, себто майже ні про що. Хуліан, у свою чергу, розповідав йому про Париж, про труднощі, які стали його переслідувати, про те, яким самотнім та безпорадним він почувається. Мікель надсилав йому гроші, книжки та запевняв у своїй дружбі. У кожному конверті від Хуліана були листи для Пенелопи; Мікель відправляв їх з різних поштових відділень, хоча й знав, що надаремне. Хуліан щоразу запитував про Пенелопу, але Мікель не міг йому нічого відповісти. Від Хасінти він дізнався, що Пенелопа не виходила з будинку на проспекті Тібідабо з того самого дня, коли батько замкнув її на горищі.

Якось увечері Хорхе Алдая підстеріг Мікеля за два квартали від його будинку.

— Ти прийшов мене вбити? — спитав Мікель.

Хорхе відповів, що він прийшов зробити послугу йому та його приятелеві Хуліану. Передаючи Мікелеві якогось конверта, Хорхе наполягав, що лист неодмінно має потрапити до рук Хуліана, де б той не ховався.

— Так буде краще для всіх, — солідно промовив Алдая-молодший.

У конверті лежав аркуш паперу, на якому рукою Пенелопи Алдаї було написано:

Дорогий Хуліане.

Пишу тобі, щоб повідомити: я невдовзі одружуюся. Благаю тебе, більше мені не пиши, забудь мене, розпочни нове життя. Я не маю на тебе зла, але було б нечесно, якби я не зізналася, що ніколи не кохала тебе. І ніколи б не покохала.