Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

— Як довго ви будете в Парижі? — спитав він.

— Мої справи з «Ґалімаром» триватимуть два-три дні, — відповіла я. — Першу зустріч призначено на сьогодні. Утім, опісля я б хотіла залишитися ще на кілька днів, щоб побачити Париж, перш ніж повернутися до Барселони.

— Париж потребує більше часу, — зазначив Хуліан. — Він не слухає жодних аргументів.

— Але я не маю більше часу, Хуліане. Пан Кабестані — добрий роботодавець, але все має свої межі.

— Кабестані — пірат, але навіть йому відомо, що неможливо побачити Париж за два дні, чи за два місяці, чи навіть за два роки.

— Я не можу провести двох років у Парижі, Хуліане.

Він довго дивився на мене, нічого не кажучи, а потім усміхнувся.

— Чом би й ні? У Барселоні на тебе хтось чекає?..

Щоб владнати всі справи з «Ґалімаром» та зробити декілька чемних візитів до видавців, із якими співпрацював Кабестані, мені, як я й передбачала, знадобилося цілих три дні. Хуліан призначив мені провідника та захисника — підлітка на ім’я Ерве. Ерве ледь виповнилося тринадцять, але місто він знав як власну кишеню. Ерве проводжав мене від дверей до дверей, радив, у якій кав’ярні краще перекусити, від яких вулиць триматися подалі, які визначні місця відвідати. Він годинами чекав на мене біля дверей видавництв, не перестаючи всміхатися та відмовляючись від чайових. Ерве розмовляв чудернацькою мішаниною іспанської, італійської та португальської.

— Пан Каракс уже платити гроші за мій послуга, багато платити, щедро...

З того, що я зрозуміла, випливало, що Ерве — сирота, син однієї з дівчат із закладу Ірен Марсо. У неї на горищі він і мешкав. Хуліан навчив його читати, писати та грати на піаніно, а в неділю водив його на концерти або до театру. Ерве боготворив Хуліана, здавалося, був ладен зробити для нього будь-що, відвести мене хоч на край світу, якщо буде потреба.

На третій день хлопчик запитав мене, чи я наречена пана Каракса. Я відповіла, що ні, я лише приятелька, що гостює в нього. Здавалося, хлопець розчарувався.

Цілими ночами Хуліан не спав: сидів за письмовим столом із Курцом на колінах, переглядаючи сторінки свого твору або просто дивлячись на вежі собору, що обрисовувалися вдалині. І от якось уночі, коли мені не спалося — може, через дощ, який барабанив по покрівлі, — я увійшла до вітальні. Ми мовчки дивилися одне на одного; потім Хуліан запропонував мені цигарку. Довго ми обоє мовчки дослухалися до шуму дощу, а коли дощ ущух, я запитала:

— П. — це хто?

— Пенелопа, — відповів він.

Я попросила його розповісти про неї, про ці чотирнадцять років вигнання в Парижі.

І в напівтемряві Хуліан пошепки зізнався мені, що Пенелопа — єдина жінка, яку він будь-коли кохав.

...Якось уночі — була зима 1921 року — Ірен Марсо зустріла Хуліана; утім, чоловік, який блукав паризькими вулицями, не в змозі був навіть назвати власного імені. Він харкав кров’ю. Усе, що було при ньому, — це кілька монет і складені аркуші списаного паперу. Ірен прочитала їх і подумала, що натрапила на відомого письменника, який забагато випив, і, можливо, коли той проспиться, вона отримає щедру винагороду. Такою принаймні була її версія подій; але Хуліан знав, що справжнім її мотивом урятувати його було співчуття. Шість місяців він провів на горищі дому розпусти. Виявилося, він учинив спробу самогубства, й лікарі попередили Ірен: якщо він знов намагатиметься отруїтися, вони нічого вдіяти не зможуть. Він зіпсував собі шлунок та печінку й решту життя мусить провести лише на молоці, сирі та свіжому хлібі.

Коли до Хуліана повернулася мова, Ірен запитала в нього, хто він.

— Ніхто, — була відповідь.