Розділ «Нурія Монфорт: cпогади про втрачене»

— Коли я помру, — попереджав Софі батько, — їдь до них, вони зустрінуть тебе як доньку.

Пан Бенаренс і насправді зустрів її з розпростертими обіймами — аж надто розпростертими, на погляд пані Бенаренс. Тож пані Бенаренс дала Софі сотню песет та виставила її за поріг, висловивши щире співчуття до її нелегкої долі.

— У тебе попереду ціле життя, а єдине, що є в мене, — оцей нікчемний, хтивий чоловік.

У музичній школі, що на вулиці Діпутасьйон, Софі спромоглася дістати роботу приватної вчительки музики. У ті дні вважалося за пристойне бодай поверхово вчити музики дівчат із заможних родин: у шляхетних вітальнях уважалося, що полонези менш небезпечні для панночок, ніж сумнівні розмови чи підозріла література. Ось так розпочалися візити Софі Каракс до розкішних вілл, у яких мовчазні й церемонні служниці проводжали її до музичних салонів. У тих салонах на неї чекали нащадки промислової аристократії; вони сміялися з її акценту, з її сором’язливості, глузували з її становища гувернантки; той факт, що Софі добре зналася на нотах, анітрохи не вивищував її в очах цих надушених парвеню. Урешті-решт Софі навчилася не зважати на глузування, а зусилля свої зосереджувати лише на небагатьох справді здібних ученицях.

Саме тоді Софі познайомилася з Антоні Фортюні, молодим капелюшником (він сам відрекомендувався їй як капелюшник — у його душі промовляла професійна гордість). Спершу Фортюні залицявся до неї, потім запропонував одружитися. Софі відхилила пропозицію раз, удруге, втретє, відхиляла десять разів на місяць. Плекаючи до Антоні дружні почуття, Софі не хотіла завдавати йому болю й щоразу, прощаючись, сподівалася, що більше не побачить його.

Але капелюшник, незважаючи на відмови, продовжував наступ: запрошував Софі на танці, на прогулянки, частував гарячим шоколадом із булочками на вулиці Кануда. Будучи зовсім самотньою в Барселоні, Софі не могла протистояти його ентузіазму, його відданості — і приймала його товариство, хоча варто було їй лише раз поглянути на Фортюні, щоб зрозуміти: вона ніколи не зможе його покохати — покохати так, як мріяла кохати. У сп’янілих від кохання очах капелюшника Софі бачила своє відображення, і на це важко було не звертати уваги. Антоні бачив Софі такою, якою вона б воліла бути.

Софі сподівалася, що одного дня Антоні зустріне іншу дівчину, яка відповість йому взаємністю, і життя його піде більш осмисленим шляхом. І тим не менш вона приймала аванси капелюшника: завдяки йому Софі почувалася бажаною, її цінували, й подекуди цього їй було достатньо, щоб полегшити біль самотності та ностальгію за батьківщиною.

Вони з Антоні бачилися після недільних мес — у решту днів тижня Софі давала уроки музики. Її улюбленою ученицею була дівчинка на ім’я Анна Вальс, дочка видатного промисловця ткацького обладнання, який побудував свій маєток з нічого — завдяки великим зусиллям та жертвам, хоча складали ці жертви переважно інші. Анна мріяла стати видатним композитором. Вона грала Софі невеличкі твори, які сама писала, імітуючи мотиви Ґріґа та Шумана, і Софі розпізнала в ній талант. Що ж до пана Вальса, то він хоч і був переконаний, що жінка неспроможна створити щось, окрім в’язаного одягу та вишиваних покривал на ліжко, усе-таки схвалював те, що його дочка «знається на клавішах»: за кілька років він планував одружити Анну з нащадком якогось шляхетного роду, а нащадки шляхетних родів, здогадувався пан Вальс, інколи цінують у дівчатах не тільки покору та здатність родити.

Саме в будинку Вальсів Софі зустріла одного з найщедріших меценатів, фінансового магната Рікардо Алдаю, спадкоємця імперії Алдаїв, надію каталонської олігархії кінця XIX століття. Кількома місяцями раніше пан Рікардо Алдая одружився з багатою спадкоємицею, вражаючою красунею з ім’ям, що важко вимовлялося; однак злі язики твердили, що новоспечений чоловік навіть не помічав краси своєї дружини й ніколи не завдав собі клопоту назвати її на ім’я.

— Це шлюб між родинами та банками — жодних сентиментальних дурниць, — казав пан Вальс, а пан Вальс добре розумів: одна справа — що діється в ліжку, інша — що відбувається в голові.

Тільки глянувши на Рікардо Алдаю, Софі зрозуміла: вона приречена. У нього були хижі очі, зголоднілі, надзвичайно проникливі; очі чоловіка, який уміє завдати удару. Він неспішно поцілував її руку, попестив губами суглоби її пальців... Якщо капелюшник випромінював доброту й тепло, то пан Рікардо — жорстокість і міць. Його вовча усмішка давала Софі зрозуміти, що він читає її думки та бажання — читає й сміється з неї. Софі відчувала до нього щось на кшталт презирства — але того презирства, яке прокидається в нас, коли ми підсвідомо бажаємо чогось забороненого, бажаємо понад усе.

Софі відразу ж вирішила, що більше не зустрічатиметься з Рікардо Алдаєю; заради цього вона навіть припинить заняття зі своєю улюбленою ученицею. Ніщо її так не лякало, як відчуття цього тваринного єства під власного шкірою, інстинктивне бажання стати жертвою хижака.

Софі знадобилося кілька секунд, щоб вигадати пусту відмовку й піти. Її втеча здивувала пана Вальса, розважила Алдаю та засмутила маленьку Анну, яка розуміла людей навіть краще, ніж музику. Дівчинка збагнула, що назавжди втратила вчительку.

Однак тиждень опісля Софі знову побачила Рікардо Алдаю. Він чекав на неї на вулиці Діпутасьйон, біля входу до музичної школи. Пан Рікардо палив і переглядав газету. Вони обмінялися поглядами — і, не кажучи ані слова, він повів її до будинку в двох кварталах звідти; то був новий будинок, в якому ще ніхто не мешкав. Вони піднялися на другий поверх; пан Рікардо відчинив двері й провів Софі всередину. Вона ввійшла до квартири, схожої на лабіринт коридорів та галерей. Там не було ані меблів, ані картин, ані ламп — нічого з того, що має бути в помешканні.

Пан Рікардо зачинив двері. Софі й він подивилися одне на одного.

— Я цілий тиждень про тебе думав. Скажи, що ти не думала про мене, і я відпущу тебе. Ми ніколи більше не побачимось.

Але Софі мовчки похитала головою.

...Їхні таємні зустрічі в порожній квартирі на розі Діпутасьйон та Каталонського проспекту тривали дев’яносто шість днів. У вівторки й четверги. О третій. Побачення ніколи не тривали довше ніж годину. Першим ішов Алдая; Софі залишалася сама й плакала, зіщулившись у кутку. А коли наставала неділя, Софі безнадійно дивилася в очі капелюшника, шукаючи сліди тієї жінки, яка вмирала в ній. Софі не знала, чого вона прагне дужче — відданості чи віроломства.

Капелюшник не помічав порізів та опіків на її тілі. Капелюшник не помічав відчаю в її усмішці, її тваринної покори. Капелюшник не помічав нічого. Можливо, саме через це вона врешті пристала на пропозицію Фортюні.

Тоді вона вже підозрювала, що носить дитину Алдаї, але розповісти йому про це боялася — майже так само сильно, як боялася втратити Алдаю. Але Алдая знову побачив те, в чому Софі не хотіла зізнатися. Він дав їй п’ятсот песет та назвав адресу на вулиці Платерія, наказавши позбутися дитини. Софі відмовилася.