Розділ «Місто примар»

— Якщо ми не поквапимось, потрапимо під зливу, — сказав я.

— Ні. Ці хмари схожі на синці. Такі почекають.

— Не кажи мені, що ти знаєшся на хмарах, Ферміне.

— Тривале життя на вулиці має побічні результати освітнього характеру. Послухай, сама лише думка про цього Фумеро стискає мої нутрощі. Ти не заперечуватимеш, якщо ми пригальмуємо в барі на площі Саррія та прикінчимо кілька смачних сандвічів з омлетом і гарніром?

Група дідуганів, завсідників площі Саррія, вешталася навколо місцевої голуб’ячої спільноти; це був найцікавіший у житті старих людей ритуал — розкидання хлібних крихт. Ми присіли до столу біля входу, й Фермін умить проковтнув обидва сандвічі — свій та мій, півлітра пива, два шоколадні батончики й потрійну каву з чималою кількістю рому та цукру, а на десерт замовив тістечко. Чоловік, що сидів за сусіднім столом, ошелешено поглядав на Ферміна поверх газети, певно, розмірковуючи над тим самим, над чим і я.

— Не знаю, як усе це влізає у тебе, Ферміне.

— Моя родина завжди славилася швидким травленням. Моя сестра Хесуса — нехай спочиває з миром! — могла з’їсти омлет із шести яєць та добрий шмат кров’яної ковбаси за обідом, а потім за вечерею наминати їжу, мов той зголоднілий козак. Бідолаха. Вона була схожа на мене, розумієш? Те саме обличчя, та сама класична, дещо худорлява, фігура. Лікар з Касересу якось сказав моїй матері, що родина Ромеро де Торрес є проміжною біологічною ланкою між людиною та рибою-молот: наші тіла на дев’яносто відсотків складаються з хрящів, причому зосереджені ці хрящі здебільшого в носі та зовнішньому вусі. Хесусу в селищі часто приймали за мене, бо груди в неї так і не виросли, а голитися вона почала раніше від мене. Вона померла на туберкульоз легенів, коли їй виповнилося двадцять два, так і залишившись незайманою. Вона таємно кохала священика — буквально святого життя людину. Той, зустрічаючи її на вулиці, завжди вітався: «Привіт, Ферміне, ти стаєш привабливим парубком». Іронія долі!

— Тобі їх бракує?

— Родини?

Фермін знизав плечима. Його усмішка була сповнена суму.

— Звідки я знаю?.. Спогади — річ ненадійна... А ти? Тобі. бракує мами?

Я опустив очі додолу.

— Дуже.

— Знаєш, що я найкраще пам’ятаю про свою? — спитав Фермін. — Її запах. Вона завжди пахла чистотою, як смачна паляниця. І байдуже, що вона працювала в полі й цілими тижнями не скидала старого лахміття. Не забувай, вона була проста жінка. Пітніла, немов кавалерист, але пахло від неї, як від казкової принцеси. Чи не дивина? А може, то мені так лише здавалося... А ти? Що ти пам’ятаєш про свою маму, Даніелю?

Хвилину я вагався, хапаючись за слова, що ніяк не хотіли злітати з вуст.

— Нічого. Багато років я не можу нічого згадати про маму. Я не пам’ятаю її обличчя, її голосу, її запаху. Я втратив спогади того самого дня, коли відкрив для себе Хуліана Каракса. Більше вони не поверталися.

Фермін обережно подивився на мене, зважуючи слова.

— Ти не маєш її фотографій?

— Я ніколи не хотів дивитися на них, — відповів я.

— Чому?