TextBook — Я непогано ладнаю зі священиками, незважаючи на те, що вигляд у мене немов у шахраюватого ченця. Я трохи до них попідлещуюся — і вони ладні будуть їсти з моїх рук, ось побачиш.
— Ти певен?
— На всі сто! Гарантую, ця компанія заспіває, як хлоп’ячий хор Монсеррату.
23
Суботу я провів немов у трансі, прив’язаний до прилавку книгарні чарами надії — надії побачити, як у двері входить Беа. Щоразу, коли дзвонив телефон, я кидався підіймати слухавку, вихоплюючи її з рук батька або Ферміна. Минуло півдня, й після двадцяти дзвінків від клієнтів мені почало здаватися, що світ і моє мізерне існування у ньому наближаються до кінця. Батько поїхав на проспект Св. Жервазіо оцінити колекцію, а Фермін скористався з цієї нагоди, щоб прочитати мені ще одну зі своїх авторитетних лекцій про таємниці кохання.
— Заспокойся, інакше наживеш грижу, — порадив Фермін. — Залицяння схоже на танго: красиво, але користі жодної. Ти чоловік, тож маєш узяти ініціативу на себе.
Говорити так було жорстокістю з його боку.
— Ініціативу? Я?
— А чого ти чекаєш? Народився чоловіком — і плати за це.
— Але ж Беа натякала, що прийде до мене...
— Ти не розумієш жінок, Даніелю. Можу побитися об заклад на свою різдвяну премію, що ця малеча зараз сидить у своєму будинку, мляво дивиться у вікно, немов ота Дама з камеліями, та чекає, коли ж ти прийдеш, щоб урятувати її від батька-ідіота й затягти нарешті у невпинну коловерть пристрасті й гріха.
— Ти певен?!
— На всі сто!
— А якщо вона більше не хоче мене бачити?
— Послухай, Даніелю. Жінки — за дивовижними винятками на кшталт вашої сусідки Мерседітас — розумніші за нас. Вони принаймні чесні із собою щодо своїх бажань. Інше питання, чи зізнаються вони в тих своїх бажаннях тобі чи будь-кому взагалі. Ти зіткнувся з вічною загадкою природи, Даніелю. Жінки — наче код, який не піддається розшифруванню. Якщо ти даси їй час на роздуми — ти програв. Пам’ятай: гаряче серце, холодний розум. Кодекс звабника.
Фермін уже збирався був перейти до деталей техніки мистецтва зваблювання, коли пролунав дверний дзвоник і ввійшов мій друг Томас Агілар. Моє серце зупинилося. Провидіння відмовляло мені в зустрічі з Беа, натомість воно посилало її брата.
«Вісник сумної долі», — подумав я. І справді — вигляд у Томаса був похмурий і якийсь пригнічений.
— Що за похоронне обличчя, пане Томасе? — зауважив Фермін. — Сподіваюся, вип’єте трохи кави?
— Я б не відмовився, — відповів Томас стримано, як зазвичай.
Фермін подав йому філіжанку варива, яке тримав у термосі. Вариво підозріло пахло вишнею.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь вітру» автора Карлос Руїз(Руїс) Сафон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Місто примар“ на сторінці 53. Приємного читання.