Розділ «Місто примар»

Я відчув, як у мене в жилах захолола кров.

— Нурія Монфорт? Ти впевнений, Ферміне?

— Я на власні очі бачив квитанцію. Там значилось її ім’я та номер посвідчення особи... Судячи з твого зблідлого обличчя, це відкриття неабияк дивує тебе.

— Неабияк.

— Цікаво, що за одна ця Нурія Монфорт? Службовець, із яким я спілкувався, сказав, що добре її пам’ятає, бо вона приходила лише два тижні тому, щоб забрати пошту. І, на його неупереджений погляд, вона спокусливіша, ніж Венера Мілоська, бо має більші груди. Я довіряю його оцінці, бо до війни він був професором естетики, але оскільки він віддалений родич Ларґо Кабальєро[36], тож не дивно, що тепер він облизує поштові марки.

— Я був сьогодні в цієї жінки вдома, — пробурмотів я.

Фермінї спантеличено глянув на мене.

— У Нурії Монфорт? Я починаю думати, що помилявся щодо тебе, Даніелю. Ти став справжнім гульвісою.

— Це не те, що ти думаєш, Ферміне.

— Тоді це твоя втрата. Я у твоєму віці був як мюзик-хол «Ель-Моліно»: вранці одна вистава, пообідь друга, вночі третя.

Я дивився на цього маленького, виснаженого, кістлявого чоловічка з великим носом та жовтою шкірою — і усвідомлював, що він стає моїм найкращим другом.

— Ферміне, можна тобі щось розповісти? Це не йде мені з голови вже кілька днів.

— Звичайно. Будь-що. Тим паче якщо це стосується тієї апетитної лялечки.

Удруге за останні години я почав розповідати історію Хуліана Каракса й таємницю його смерті. Фермін дуже уважно слухав, занотовуючи щось у записнику й перериваючи мене то тут, то там, щоб з’ясувати подробиці, доречність яких вислизнула з-під моєї уваги. Я прислухався до себе й почав розуміти, що білих плям у цій історії забагато — більше, ніж я думав. Я намагався збагнути, чому Нурія Монфорт брехала мені. Який у цьому був сенс? Чому вона вже багато років забирає пошту, адресовану адвокатській конторі, яка не існує? Я й сам не помітив, як висловив свої сумніви вголос.

— Невідомо, чому ця жінка збрехала тобі, — сказав Фермій. — Але якщо вона бреше сьогодні, вона могла робити це й раніше.

Я зітхнув, цілковито розгублений.

— Що ти порадиш, Ферміне?

Фермін Ромеро де Торрес зітхнув та знову натягнув на обличчя маску Сократа.

— Я скажу тобі, що слід робити. Цієї неділі, якщо ти не заперечуєш, ми завітаємо до школи Святого Ґабріеля — начебто випадково — і порозпитуємо про походження цієї дружби між Караксом і тим хлопчиком, багатієм...

— Алдаєю.