Розділ «Місто примар»

— Я вільний розмовляти, з ким бажаю.

— Гадаю, що ти почуваєшся вільним і від наслідків.

— Ти натякаєш, що я відповідальний за смерть цієї жінки?

— Ця жінка, як ти її називаєш, мала ім’я та прізвище, й ти був з нею знайомий.

— Нема потреби про це мені нагадувати, — відповів я зі сльозами на очах.

Батько сумно подивився на мене й похитав головою.

— Боже, навіть не хочу думати, що відчуває бідолашний Ісак.

— Це не моя провина, що вона померла, — тоненько протягнув я.

Невже, якщо я повторюватиму ці слова достатньо часто, мені вдасться повірити в них?!

Батько пішов до задньої кімнати, досі хитаючи головою.

— Ти знаєш, за що ти відповідальний, а за що ні, Даніелю. Іноді мені здається, що я більше не знаю, хто ти.

Я схопив свій плащ і побіг на вулицю, під дощ, де ніхто мене не знав.

Віддавши себе у владу крижаного дощу, я крокував невідомо куди. Очі мої були опущені; в уяві поставав образ Нурії Монфорт, неживої, розпластаної на холодній мармуровій плиті. Її тіло, вкрите колотими ранами...

Діставшись перехрестя вулиці Фонтанела, я навіть не поглянув на світлофор. Зненацька сильний порив вітру вдарив мені в обличчя. Озирнувшись, я побачив стіну з металу та світла, яка зі свистом неслася на мене на повній швидкості. В останню мить якийсь перехожий відштовхнув мене зі шляху автобуса. Я витріщився на сталевого бегемота, який пронісся в п’ятьох сантиметрах від мого обличчя. Доля секунди — і я б опинивсь під колесами.

Коли я збагнув, що трапилося, людина, яка врятувала мені життя, була вже на пішохідному переході. Силует у сірому плащі. Важко дихаючи, я не міг зрушити з місця. Крізь пелену дощу побачив, що мій рятівник зупинився на іншому боці вулиці й дивився на мене, стоячи під зливою. То був третій поліціянт, Паласіос. Щільна стіна автомобілів розділила нас, а коли я подивився на той бік вулиці знову, Паласіоса там уже не було.

Я попрямував до будинку Беа, не в змозі більше чекати. Мені вкрай потрібно було згадати все те добре, що в мене було, що вона подарувала мені. Збіг сходами вгору й зупинився біля дверей помешкання Аґіларів, майже не дихаючи. Узявся за дверний молоток і, зібравши всю свою мужність, тричі постукав. Поки чекав, подумав, що промок до кісток. Відкинув волосся з лоба й сказав собі: жереб кинуто. Якщо пан Аґілар справді хоче переламати мені ноги й розбити пику — чим швидше він це зробить, тим краще.

Постукав знову. Через кілька секунд почув кроки, що наближалися. Вічко на мить відкрилося. Чорне підозріливе око дивилося на мене.

— Хто там?

Я впізнав голос Сесілії, однієї зі служниць, яка працювала в Аґіларів.

— Сесіліє, це Даніель Семпере.